Сергій народився  у селі Гранів, тут він здобув освіту та вступив до професійно–технічного училища, аби отримати спеціальність маляра–штукатура.  

Майже 10 років Сергій працював на Вінницькій птахофабриці, бо приєднався до компанії у 2014 році. Був підсобним робітником у цеху різки.  

З вересня 2023 року став на захист України. Останнє бойове завдання Герой виконував 2 січня 2024 року біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області.  

Поховали Героя у його рідному селі. Світло своєї душі він залишив у серцях мами, дружини та доньки, які плекатимуть пам’ять про нього. 

До того брав участь в АТО. 

Олександр родом з села Носівці. Останні кілька років працював в Зернопродукті трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва. 

Наш колега був веселим, життєрадісним, вірним товаришем. 

3 травня 2022 року його серце назавжди зупинилося.  

«Це був мій напарник і один із найкращих товаришів, — розповідає Віктор Діхтяр, тракторист-машиніст, про свого колегу. —  Я з великим болем і жалем згадую про нього. Ми разом пропрацювали три роки. Це була людина, на яку я завжди міг покластися. Коли 24 лютого він почув, що росія почала повномасштабний наступ, в ЗСУ пішов добровольцем. Сашко ще з 2014 року тричі брав участь в АТО. Він любив Україну, родину та роботу. І всюди був відданим та старанним. Захоплювався технікою, дуже смачно куховарив. Бувало, збиралися у вихідні на відпочинок, то Сашко у нас був кухарем. Ми втратили золоту людину: порядну, відважну, добру, чуйну, талановиту та людяну.
Вічний спокій надійному товаришеві». 

Таким було життя нашого героя до повномасштабного вторгнення, до того, як 14 серпня 2022 року в Авдіївці за наші життя він віддав своє.  

З дружиною Інною вони одружилися напередодні загибелі Олександра:

« Для мене він був найкращим чоловіком — добрим, уважним, працьовитим. Я не можу вам передати — для нас він був цілим світом». 

Товариш Артем Шеремет згадує:

«Щирий, добрий та благородний  — таким був Саша. Завжди був поряд чи з порадою, чи за спільною справою. Був дуже справедливим і не боявся висловлювати свою думку завжди професійно та чесно. Познайомились ми на роботі в 2017 році та працювали пліч-о-пліч щодня . Я завжди дивувався, де він на все знаходиться час — на родину, захоплення, друзів. Свій будинок він збудував сам, з нуля. Не встиг закінчити лише внутрішню роботу. А яке в нього було вино малинове — словами не передати!   

Коли приїздив з війни у ​​відпустку на кілька днів, то не зволікав. Летів у магазин, купував листи металу, аби закінчити роботу над брамою для родинного будинку. Таким він був. Про себе ніколи не думав». 

Олександр Гавриленко пропрацював на Миронівській птахофабриці 11 років. Протягом цього часу доводилося і воювати. 

Вперше — з 13 липня 2015 року до 1 жовтня 2016 року, коли був призваний на військову службу і отримав посвідчення учасника бойових дій. 

Вдруге — з 24 лютого, коли пішов до військкомату не чекаючи виклику. Служба Олександра закінчилася назавжди 25 травня 2022 року.

Сергій Собко, підсобний робітник в цеху первинної обробки, про Олександра:  

«Саня загинув у травні, а мені й досі важко це усвідомлювати й приймати. Ми разом працювали 8 років і були вже більше, ніж колеги, були друзями. Що мені в ньому найбільше подобалося, так це те, що він був обов’язковий і цілеспрямований. Якщо він ділився своїми планами, то я знав, що він це точно зробить. Коли він ставив перед собою ціль, то йшов до неї. І всього у своєму житті досягав сам. Він одружився, мав двох синів, купив будинок і практично власними силами зробив там ремонт… І так було в усьому. Завжди йшов до своєї мрії.  

В перші місяці ми спілкувалися, а далі рідше, бо не завжди в нього була можливість. Переписувалися, планували зустрітись. Але не судилося…». 

Максим народився у серпні 1990 року. У травні 2022 року почав працювати на Миронівській птахофабриці інженером з обслуговування житлово-комунального господарства. 

Сергій Ситник, завідувач господарства Комплексу з переробки курчат-бройлерів та керівник, розповів: «Максим був неймовірною людиною. Він класний друг, чуйний і завжди готовий допомогти. Я його недовго знав, але ми зблизилися і часто спілкувалися. Він був дуже позитивним. У роботі хваткий, за що б не взявся – завжди успішно доводив до завершення. На захист Батьківщини став ще з перших днів, записався до тероборони. Він до цього ставився дуже відповідально й свідомо. Казав, що боронити Україну справа українців, тому вважав це і своїм обов’язком». 

Наш Герой став до лав Збройних Сил України у вересні минулого року. Після навчання отримав посаду навідника гармати у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади. В травні 2023 року загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області. 

У Максима залишилася дружина Каріна, яка також працює на підприємстві, батько та сестра Алла. 

Ось як його згадує колега, інженер-енергетик Ілля Червонніков:  

«Ми з Миколою працювали разом два роки. В роботі він був відповідальним, брався за всі завдання. А головне — був добрий, чуйний, мав хороше почуття гумору. У війську підтримував хлопців, був на позитиві. Ми з ним щотижня спілкувалися й попри всі жахи війни, він знаходив місце для доброго жарту.   

У своєму підрозділі Микола відповідав за матеріально-технічне забезпечення, і його побратими кажуть, що він завжди виконував бойові задачі сумлінно.

Микола був у АТО в 2014 році, мав офіцерське звання. Мобілізували його навесні 2022 року й після навчання відправили на фронт. Він штурмував Лиман, воював на Сватівському напрямку». 

Дружина та двоє синів чекали чоловіка та батька додому.
Працівники «Урожаю» — колегу, тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва та друга. 

Володимир не повернувся. 21 липня 2022 року він загинув на війні. 

Колеги згадують, що наш герой завжди був на позитиві, не боявся нічого нового та із задоволенням брався за різні завдання. Цікавився всім, що пов’язане з технікою. Його ідеї щодо ремонтів завжди були креативні. 

«Для Володимира не існувало завдань, яких він не міг би виконати. Особливо що стосувалося техніки. Це була і його робота, і його захоплення. Він завжди був попереду нас та на голову вище за інших.   

Його улюбленець, трактор МТЗ 1221, вирізнявся з-поміж нашої техніки. Як кажуть «світився, мов гірлянда». Всі новинки, які з’являлися в інтернеті, зразу можна було побачити на його тракторі. Ні в кого такого не було. Навіть у вільний час він займався його вдосконаленням.   

Завжди на позитиві та готовий допомогти колегам. Коли всі тривожно говорили про можливу війну, він спокійно відповідав, що все буде добре», — згадує колега Юрій Волков. 

Сергій Гонтаренко народився 10.03.1982 р. в с. Ярмолинці. Пізніше разом з сім’єю переїхав до села Харпачка. Згодом почав працювати на філії «Переробний комплекс» вантажником у цеху м’ясо-механічної обробки.  

Він був прекрасним сім’янином та батьком, виховував 3-х діток — двох донечок та сина.  

Нашого героя мобілізували до лав Збройних Сил України у лютому 2023 року. Тут він став матросом у 88 батальйоні морської піхоти ВМС. Разом з побратимами воював на Донеччині. Загинув смертю хоробрих 13 червня 2023 року під час виконання бойового завдання внаслідок смертельного поранення.  

«Сергій був золотою людиною, люблячим чоловіком, чудовим батьком своїм дітям. Спокійний, врівноважений, завжди привітний. У селі всі його знають, тут не знайдеш людини, яка б не сказала про нього щось хороше», — розповідають про Сергія друзі.  

Боронив українську землю в складі мотопіхотної роти, був стрільцем-снайпером. До цього вже брав участь в АТО у 2014 році. Віктора шанували за добрий, позитивний характер, він був взірцем порядності і патріотизму. 

Дружина залишилася без чоловіка, двоє діток — без батька, колектив — без кваліфікованого оператора виробничої дільниці, колеги та друга.

Анатолій Великий, оператор виробничої дільниці елеватора зернових культур, говорить про свого колегу:  

«Ніколи не думав, що Вітя може загинути. Він же прапорщик, такий справжній, що його мала б оминути смерть. Та забрала найкращого друга, батька, чоловіка та колегу. Я знайомий з ним понад 15 років, раніше разом працювали на іншому підприємстві, потім на МЗВКК. З часом з’ясували, що наші військові частини при службі в армії були зовсім поруч, тож завжди були теми для розмов та військові жарти. А працювати з ним завжди було весело і з позитивом. І хоч ми не були в одній зміні, та часто перетинались на різноманітних ділянках роботи. Він — душа компанії, надійний помічник, який ніколи не відмовить не лише друзям, а й знайомим. Дуже любив своїх дітей та дружину, особливо молодшу донечку. Остання розмова з ним була дуже тяжка, він зізнався, що не хотів їхати від родини, проте за обов’язком служби перед країною та з любові до родини їхав захищати всіх. Я завжди намагався його проводити на війну, чи то ще в АТО, чи вже зараз, так і провів його в останню путь». 

Олександр народився у 1994 році. Жив у Бершадській громаді, у селі Флорине. У МХП прийшов працювати вантажником цеху різки — на Переробний комплекс Вінницької птахофабрики.  

Олександр мав різні захоплення — любив музику, вміло грав на гітарі, був вправним столяром та виготовляв вироби з дерева. Зі слів сестри наш Герой був доброю та чуйною людиною.  

Світлана Лиховид, майстер дільниці цеху різки, говорить: «Важко згадувати. Великий жаль, великий сум від його загибелі. Олександр був дружелюбним, комунікабельним, толковим, таких насправді мало. У нього з колегами був тісний зв’язок, вони підтримували один одного та допомагали у всьому. Був справедливим та чесним. Не можу повірити, що це сталось». 

Життя Олександра обірвалось у квітні 2023 року. Він загинув поблизу населеного пункту Озарянівка Бахмутського району Донецької області. 

«Дід» мав бойовий досвід — був учасником АТО з 2014 року.  
 
Працював водієм навантажувача на підприємстві «Оріль-Лідер», де і зустрів своє кохання — майбутню дружину Ірину.  
Про Віктора згадують як про добру, веселу та чуйну людину, гарного чоловіка, батька та дідуся. Завжди був доброзичливий, усміхнений, полюбляв жарти.  

Життя Віктора обірвалось у травні 2022 року.

«На початку служби Віктор отримав позивний «Козачок». Проте, він обожнював свою онучку, постійно про неї розповідав побратимам, згадував її, і позивний трансформувався в «Дід», — кажуть про Віктора колеги Едуард Черненко та Олександр Лісний.  

Загинув 16 червня 2022 року біля села Дементіївка на Харківщині.

«24 лютого, в перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну, Володимир пішов у військкомат. 
Зателефонував мені близько 7 ранку і сказав, що він уже стоїть в черзі і тут дуже багато охочих боронити рідну землю. У телефонній слухавці я постійно чув вигуки: «хлопці, слава Україні! Героям слава!». Вже пізніше колега розповів, що став кулеметником. Тоді він сказав: «через мене ворог не пройде».
Спочатку обороняв околиці Києва, а потім звільняв Ірпінь, Бучу та ряд населених пунктів на північному сході від Харкова.

16 червня в бою з ворожою ДРГ біля села Дементіївка Володимир загинув. Командир підрозділу розповів, як все було: «Ми розгромили ДРГ. Вони не пройшли через нашу лінію оборони». Ворог дійсно не пройшов, як і говорив Володимир. Дотримав слова — як робив це завжди», — розповідає колега Віталій Адамчук.

Олександр Данилко як робітник з комплексного обслуговування сільськогосподарського виробництва на філії Птахокомплекс «Вінницької птахофабрики» завжди був відповідальний, а як людина  — чесний та великодушний.

Олександр був активною людиною, цікавився спортом, захоплювався футболом. Загинув наш Герой 30 грудня 2022 року.

Валерій Швидкий, бригадир бригади з відлову птиці №1, розповідає про Олександра:  

«Олександр був на перший погляд мовчазний, але розважливий. З ним я завжди знаходив спільну мову».  

Дружина Ольга Данилко каже:

«Люблячий батько, найкращий чоловік. Завжди всіх підтримував, вмів вислухати. Найбільш за все любив проводити час в колі нашої сім’ї. Радів нашим дітям. Захоплювався риболовлею та любив ремонтувати свою машину». 

Василь Денисюк був вантажником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». Разом з ним на підприємстві працювали дружина та старший син.  

Без чоловіка залишилася дружина, без батька — двоє синів.  

Тетяна Розбіцька так каже про свого колегу:  

«Він завжди був у центрі компанії та колективу. Кожному міг допомогти та підтримати. Вася був одним з найкращих людей, яких я знала.  

Звістка, що його не стало — трагедія для всього колективу. Він ніколи ні з ким не конфліктував, багато жартував та поспішав жити, в нього було стільки планів, що вистачило б на декілька життів.  

Мав двох синів і мріяв, як і кожен батько, «поставити на ноги» ще молодшого сина та дати гідне майбутнє.  

Вася — стержень та душа всього колективу. Між собою говоримо, що доки на дільниці буде працювати людина, яка знала його, він буде завжди з нами поруч —  так нам його не вистачає».  

Олег влаштувався на роботу на Вінницьку птахофабрику у 2018 році. Працював пекарем в їдальні, де зарекомендував себе кваліфікованим та гарним працівником. Весь свій позитив та сонячний настрій вкладав у роботу. 

Наталія Гаврилюк, шеф-кухарка філії «Переробний комплекс», поділилась: «Інакше як Олежка до нього ніхто не звертався. Він був людиною з величезним серцем, надійним колегою. Завжди приходив дівчатам на допомогу, навіть якщо свою роботу вже зробив. Понад усе любив свою родину. Над дітьми аж трусився. Нам дуже не вистачає нашого ангела». 

Олег був люблячим чоловіком, батьком двох дітей. Намагався весь вільний час проводити з ними. А ще мав хобі – займався вирощуванням кімнатних рослин.  

З перших днів війни Олег пішов до війська добровольцем, згодом був зарахований сержантом у 59-у бригаду. Він бачив жахіття війни, брав участь у боях на Донеччині, рятував життя побратимів. Був відважним, сміливим солдатом. Його безстрашністю захоплювалися! 

Захисник, вірний військовій присязі, загинув у жорстокому бою з ненависним ворогом біля населеного пункту Водяне Донецької області 14 лютого 2023 року. В останню путь Героя — Олега Дєєва, військовослужбовця, сержанта ЗСУ – проводжали всією громадою.  

Теплі спогади про тата, чоловіка, друга та сина залишаться у близьких та у всіх нас. 

Без сина залишилися батьки. Володимира згадують як життєрадісного, доброзичливого колегу, який з великою повагою ставився до колег та знайомих. 

Загинув наш герой 15 липня 2022 року.

Віталій Марчук, начальник цеху, каже про Володимира:  

«Я взяв Володю на роботу, ще коли той був хлопчиною, оператором на елеваторі олійних культур. Потім він пішов до армії, після — брав участь в АТО. Як повернувся, я знову забрав його до себе, лиш тепер — в олієпресовий цех. Вивчив його на оператора та готував на начальника зміни, адже він вже заміняв колегу на цій посаді. Володя був здібний та працьовитий, з гарним професійним майбутнім. Та з початку вторгнення росії він з першого ж дня пішов до військкомату записуватись до лав ЗСУ. Був таким справжнім небагатослівним патріотом. Шкода, не встиг одружитись. Я знаю всю його родину і сумую разом з ними, адже Вова дійсно був у роботі з усіма важливими компетенціями, а в житті — добрий, цікавий та дружній, з величезним захопленням риболовлею, завжди там проводив свій весь вільний час».  

Валерій з 2021 року мав підписаний контракт на службу в ЗСУ.

Загинув 18 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині.

Сергій Будник, начальник елеватора, розповідає про Валерія: 

«Валерій — один із найдобросовісніших працівників. Спочатку працював машиністом навантажувальних та розвантажувальних робіт, потім через хороші здібності став оператором виробничої дільниці. Був вірним товаришем, з колегами мав добрі стосунки. Валерій працьовитий та ініціативний, тому завжди довіряв йому будь-які задачі і знав, що все буде виконано. Нам його дуже не вистачатиме».  

Тимофій Железняк народився в 1980 році в селі Тишківка. Пізніше переїхав до міста Новомиргород, що на Кіровоградщині. На Миронівську птахофабрику прийшов працювати у серпні 2022 року — влаштувався підсобним працівником на дільницю з нічної мийки цехів. В середині вересня 2022 року Тимофія мобілізували до ЗСУ, а 18 січня 2023 року наш герой загинув.

Георгій Головченко, майстер дільниці з нічної мийки цехів, розповідає: «Тимофій, на жаль, зовсім мало встиг попрацювати в наших підрозділах, адже його мобілізували до війська. Але й за цей час він встиг проявити себе відповідальним працівником і приємною людиною. В команді запам’ятався товариським і дуже комунікабельним. Ми підтримували зв’язок. Вже коли він був на фронті, то завжди цікавився, що тут у нас на роботі. До служби теж ставився відповідально, розумів важливість захисту рідної землі. Також отримав підвищення, але не склалося… Пам’ятаємо та дякуємо нашому колезі та всім захисникам». 

До цього наш колега працював птахівником на філії Птахокомплекс «Вінницької птахофабрики». 

Сумлінно ставився до виконання своїх завдань, мав теплі відносини з колективом, був чесним, відвертим, життєрадісним. 

Наш колега пішов добровольцем до лав ЗСУ в березні минулого року. До листопада 2022 року ніс службу в Гайсинському окрузі, а з листопада вирушив на Донеччину. 

Михайло мав дружину, а ще — двох доньок, які тепер залишилися без батька. В житті захоплювався читанням, стрільбою з рушниці, робив вироби з дерева, любив походи з металошукачем.  

Колега Антоніна Тягун так згадує нашого Героя: «Михайло назавжди залишиться в моїй пам’яті світлою людиною з величезним добрим серцем. Якщо комусь потрібна була допомога, він завжди з великим бажанням відгукувався перший. Так було завжди: спочатку допомагав колегам в пташнику, а потім собі. Ми разом працювали на дільниці вирощування близько 4-х років. На війну пішов сам, добровольцем. Коли дзвонив, щоразу говорив, що як тільки відпустка, одразу до нас хоч на день, але вирветься. Дуже сумував за нами. А ми — за ним. І досі. Болить». 

Богдан Зубаченко народився в 2001 році. Був надзвичайно доброю людиною. Займався професійно боксом, завойовував призові місця та отримав багато нагород. 

У січні 2022 прийшов працювати підсобним робітником на дільницю різки цеху переробки м’ясної продукції. Тут він виконував роботу з перепакування замороженої продукції. 

«Богдан був веселою і світлою людиною, мав багато друзів. Для сім’ї він завжди уособлював надійність, відповідальність, самовідданість. Завжди дякував мамі Світлані за те, що прийняла його у свою родину та виховала в любові й піклуванні як рідного сина. Він нікому ні в чому не відмовляв. Його мрії тільки почали здійснюватися: своя родина, діточки, але війна внесла свої корективи. Богдан любив життя, завжди був чесним і порядним, дуже добре ладив з усіма. Унікальною рисою його характеру було вміння знайти спільну мову з кожним. Світла та вічна пам’ять тобі Богдане, герою України! Герої не вмирають!», — написала Тетяна Горлова, колега та односельчанка. 

В перший день війни 24.02.2022 Богдана мобілізували. Спочатку він служив у м. Київ. У березні 2023 року Богдана відправили служити до військової частини, що дислокувалась у Слов’янську. 

17 квітня 2023 року наш Герой загинув під час виконання бойового завдання внаслідок ворожого артилерійського обстрілу в напрямку н.п. Кузьмине Луганської обл. Його рани були несумісні з життям. 

Юнак, що з перших днів став на захист нашої Батьківщини, назавжди залишиться у теплих спогадах його рідних, друзів та колег. 

Народився В’ячеслав у вересні 1984 року у місті Донецьк. У 2003 році закінчив школу-інтернат у Запорізькій області. А вже наступного року здобув професію бджоляра.  

До лютого 2022 року з дружиною та двома донечками Алісою та Єлизаветою проживали у місті Костянтинівка. Після повномасштабного вторгнення переїхали до с. Іванівка. А з вересня 2023 року почав разом із дружиною працювати на МПЗ «Легко». 

Олег Балабан, майстер цеху упаковки, де працював В’ячеслав, згадує: «В’ячеслав був відповідальним працівником, постійно допомагав колегам. У будь-якій ситуації залишався спокійним, врівноваженим та зазвичай з усмішкою». 

З листопада 2022 року захищав українські землі у десантно-штурмовому відділенні на посаді матроса. Майже через рік, 27 жовтня 2023 року, загинув, обороняючи Херсонщину.  

Він збирав монети, а ще любив майструвати та розбирався в електриці автомобілів. 

Всього мав стажу роботи 30 років, адже почав працювати із 17-ти. 

Сергій мав плани, мрії.  

30 жовтня 2022 року їх не стало, бо не стало нашого героя. 

Євген Нестерець так згадує колегу: «Сергій був не тільки моїм колегою і кумом, а й близьким другом. Щодня ми разом їхали на роботу, разом поверталися разом, відпочивали та допомагали одному. Він завжди був веселим, просто світився від радості. Сергій важко працював та попри це не втрачав свою здатність радіти життю. Любив природу та риболовлю». 

Микита народився у 2000 році. Любив грати у футбол з друзями. У 18 років влаштувався до регіонального центру логістики у м. Запоріжжя вантажником. 

Колега Максим Шишлаков розповів, що Микита був завжди веселим та доброзичливим хлопцем, який мріяв жити зі своєю родиною у вільній країні.  

До строкової служби Героя призвали в листопаді 2020 року. Одразу після її завершення уклав контракт на військову службу строком на 1 рік. Виконував покладені на його обов’язки у десантно-штормових військах.  

За період служби нагороджений грамотою команди військової частини «За старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків».  

З перших днів війни Микита мужньо боронив країну від ворога. Але ворожа куля обірвала його життя 10 березня 2023 року біля населеного пункту Діброва Луганської області. 

Олексій загинув 28 лютого 2022 року.  

Без чоловіка залишилася дружина, без батька — двоє дівчаток.  

Без друга та колеги — працівники Переробного комплексу «Вінницької птахофабрики», де Олексій працював вантажником.   

Наш герой любив риболовлю, був товариською, доброю та порядною людиною.  

Ось як його згадує колега Тетяна Іваницька: 

«Для когось він був другом, для когось — чоловіком, для донечок — батьком… Хтось випадково познайомився з ним там, у горнилах війни, а він, такий світлий і добрий, не дає про себе забути».  

Народився Захисник 22 червня 1982 року в Полонному Хмельницької області, а маленьким хлопчиком із батьками переїхав до Москаленок на Богуславщині, де й закінчив місцеву школу. Після навчання в Городищенському технікумі та строкової служби в армії Дмитро повернувся в рідне село на Богуславщині, знайшов свою другу половинку та створив надійну і міцну сім’ю. Він завжди користувався повагою серед своїх односельців, які характеризують його як чудову й чуйну людину, прекрасного господаря, майстра на всі руки, чуйного й доброзичливого товариша. А зі слів колег він сміливий та надійний. 

25 серпня 2009 року Дмитро влаштувався на МЗВКК в оліє-пресовий цех, де працював пресувальником-віджимачем харчової продукції. За прекрасні показники в роботі був двічі серед кращих працівників підприємства.

Колезі Сергію Іванюку, пресувальнику-віджимачу оліє-пресового цеху, Дмитро запам’ятався привітним та завжди усміхненим, вмів та любив жартувати, був компанійським. З усіма колегами був у дуже добрих стосунках. На нього завжди можна було покластись, йому довіряли. 

Із перших тривожних днів воєнного стану в країні записався в ряди бійців територіальної оборони Богуславської громади. Коли отримав повістку, відправився на фронт захищати своїх рідних у складі 3 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону. 

На превеликий жаль, стрілець, старший солдат Дмитро Касинець повернувся до рідних Москаленок на щиті. Життя Героя 3 квітня 2023 року обірвала жорстока війна…  

Без батькової опіки залишились донька Діана та син Назарій. Навіки у скорботі — мати Людмила Леонідівна, батько Михайло Дмитрович, дружина Інна, сестра Наталія та брат Леонід, для яких він був справжнім старшим братом-порадником.  

Володимира призвали до ЗСУ в один день із сином — 26 лютого 2022 року.  

А 24 вересня 2022 року нашого героя не стало. 

Сергій Святий, керівник колони, згадує Володимира:  

«По життю був добрим, дружелюбним, дуже любив сім’ю та життя. Завжди захоплювався технікою, тракторами, комбайнами. У вільний час будував, створюючи для себе та своєї сім’ї умови для комфортного проживання. Любив відпочинок у лісі, біля річки, любив плавати». 

Микола Кіріченко працював підсобним робітником цеху різки на «Миронівській птахофабриці» 9 місяців. 

Колектив сумує за Миколою. От що колега Надія Ситник згадує про нашого захисника: 

«Коля зовсім був молодий, лише нещодавно відслужив в армії. А тоді прийшов до нас працювати на кулінарну дільницю. Завжди був веселий, позитивний, з ним ніколи не було сумно. Він любив спілкування, вмів підтримати, заспокоїти. В роботі був швидкий, активний, за все брався й доводив до кінця.  

На війну пішов практично відразу. В нього брат був в АТО, тож і Микола завжди казав: “Ховатись не буду й піду, якщо треба буде”. Сміливість була в його характері». 

Дружина Любов Карпенко згадує Ігоря таким:  

«Війна мені його подарувала і війна забрала — ми познайомилися у 2014 році, коли я переїхала з Донбасу. Я влаштувалася на роботу на «Перемогу Нову», але тоді ми особливо не спілкувалися, бо працювали в різних бригадах. Потім його перевели в мою бригаду і більше ми не розлучалися. Це було кохання з першого погляду. Він зробив перший крок — знайшов мене у соцмережах, написав повідомлення, казав, що соромився до мене підійти особисто. Він сам ухвалив рішення піти на війну. 26 лютого він та його напарник удвох пішли до військкомату. Він казав, що він — чоловік, що це його відповідальність і він не може вчинити інакше. Я, напевне, тоді неправильно відреагувала: сварилася, відмовляла. Пізніше зрозуміла, що мала підтримувати його рішення, підтримувати його.   

Ігор був веселим чоловіком. Я жодного разу не бачила його похмурим, без настрою, серйозним. Він завжди усміхався, тут всі його таким пам’ятають. Коли він був на роботі, після зміни завжди вмикав музику, і всі колеги танцювали. І я теж часто до них приходила. Болить. Дуже болить. Не вистачає його». 

Руслан Козинський народився у 1979 році. Довгий час жив у місті Тульчин.

Тут же з коханою дружиною виховували чудового сина.

За спеціальністю був зварювальником. У 2017 році почав працювати вантажником у їдальні.

«Ми працювали разом близько 6 років, цього цілком достатньо, аби взнати людину.

З впевненістю можу сказати, що Руслан був дуже добросовісним, чуйним та дисциплінованим.

На нього завжди можна було покластись та не хвилюватись за результат.

Все завжди було на відмінно. У нього були «золоті руки» – любив вдома щось майструвати, і це в нього добре виходило», – поділилась Наталія Гаврилюк, шеф-кухар філії «Переробний комплекс».

Свій вільний час Руслан проводив на дачі, де займався вирощуванням фруктів і овочів, конструюванням.

А скільки цей завзятий рибалка приносив додому риби – не перерахувати.

Весною 2023 року нашого Героя призвали до лав ЗСУ. Він став стрільцем 2 механізованого відділення 1 механізованого взводу механізованої роти. Отримав нагороду за відвагу в бою.

На початку червня 2023 року під час виконання обов’язків поблизу населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області ворог обірвав його життя.  

Пам’ять про нього буде свідченням чесності та обов’язку, який назавжди закарбувався у серцях тих, хто знав Руслана. 

Сергій народився у місті Донецьк в 1987 році. Закінчив Донецьку спеціалізовану загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №19. Після чого пішов до Донецького технікуму промислової автоматики. А пізніше — у Харківську національну академію міського господарства. 

У 2013 році разом із сім’єю переїхав до міста Костянтинівка Донецької області. А вже після початку повномасштабного вторгнення оселились у місті Тульчин Вінницької області. Тут Сергій почав працювати у службі експлуатації основного виробничого обладнання оператором виробничої дільниці на Вінницькій птахофабриці. 

Наш Герой встиг зарекомендувати себе амбітною та працелюбною особистістю. Дуже любив проводити час з чудовими доньками 11 та 12 років, був кіноманом. Весь свій вільний час приділяв родині, часто відпочивали на природі. Сергій багато читав, цікавився футболом. 

Його мобілізували 01 грудня 2022 року. Виконував бойові завдання на східному напрямку у лавах 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. 

Сергій Кондратенко загинув 26 травня 2023 року. Чин поховання відбувся у Львові.  

Григорій народився 15 листопада 1996 в с. Василівка. Навчався у Василівській початковій школі та Заозернянській середній школі. У 2015 році закінчив Немирівське професійно-технічне училище. А вже з наступного року служив в лавах Української національної гвардії у місті Київ. 

Пізніше Григорій повернувся додому та працював вантажником на філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики з 2020 року. Він був знаний серед колег своєю відповідальністю, чесністю та приязністю.  

Після призову до аеромобільної роти Збройних Сил України, Григорій проявив себе як сміливий та відданий захисник. Попри ризики, він завжди залишався оптимістом, мріючи про мирне майбутнє для своєї країни. 

2 листопада 2022 року, Григорій загинув. Його родина, друзі та колеги завжди пам’ятатимуть про подвиг Героя!  

24 лютого змінило його життя — Олег пішов добровольцем боронити незалежність України у складі Бучанської ТРО. Після звільнення Київської області приєднався до лав ЗСУ. Пройшовши шлях боротьби в Київській, Харківській та Донецькій областях, 22 вересня 2022 року загинув за нашу свободу в Мар’їнці Донецької області. 

«Олегу на третій день війни припало чергування на підприємстві. Всі були тоді налякані. Тільки не він. Відчергував, чітко передавав дані в штаб. Був людиною слова та діла. Відчувався військовий вишкіл.   

А в душі — добряк. Захоплювався ремонтом техніки. Це була його розрада. Можна сказати, що мав до ремонту техніки золоті руки. Самоучка, який все міг полагодити — від машини до газонокосарки. Ми всі до нього звертались за допомогою, а він нікому й не відмовляв. Завжди із жартом, добрим словом до кожного», — каже колега Григорій Титаренко. 

За це і віддав життя 18 січня 2023 року.  

Олена Сарута каже про свого колегу Володимира: 

«Мені надзвичайно шкода, що Володі немає. Досі не можу повірити. Правду кажуть, що війна забирає кращих. Він був хорошою людиною — стриманий, зібраний, дисциплінований. Володя завжди був спокійним, ніколи нікому поганого слова не сказав. Взагалі такий порядний, добросовісний був чоловік. Він би й далі працював, та не судилося…». 

Богдан народився у 1993 році. Жив з сім’єю у м. Кам’янське. Тут же працював вантажником на складі готової продукції на нашому РЦЛ.

Колеги відгукуються про Героя лиш добрими словами: «Він був люблячим батьком, завжди дбав про свою родину. Мав багато друзів і всі його називали душею компанії. Богдан запам’ятався надзвичайно позитивною та доброзичливою людиною, завжди готовою підтримати інших та подарувати позитивні емоції». 

Наш Герой почав свій військовий шлях ще на початку 2016 року. Після завершення контрактної служби був кілька місяців вдома та кожного разу повертався до побратимів. Богдан не міг залишатися осторонь, адже бажав Україні лише Перемоги. Разом з дружиною виховував доньку, яка завжди вдома чекала на теплі обійми тата. З ними й будував багато планів на майбутнє. 

На контрактну службу повернувся 16 лютого 2022 року.

«Від початку війни він пройшов непростий шлях. Спочатку брав участь у бойових діях у н. п. Бородянка Київської обл., після квітня — у Херсонській, Миколаївській, Донецькій, Харківській областях. Він був там, де було страшно іншим. Багатьох побратимів вже також немає в живих, але я завжди чекала його з перемогою, з надією, що він повернеться», — розповідає дружина Тетяна. 

5 квітня Богдан заступив на своє останнє бойове завдання, з якого планував повернутися за 3 дні. Але 6 квітня 2023 року в районі населеного пункту Першотравневе Куп’янського району Харківської області Богдан загинув під час артилерійського обстрілу.  

Сміливий та відважний Богдан назавжди залишить у серцях рідних та друзів світлу пам’ять про себе. 

Олександр народився у Могилеві-Подільському. Тут завершив аграрний ліцей. Трохи згодом познайомився зі своєю дружиною Мариною та вже разом вони продовжили проживати у селі Качківка. Він був не лише батьком двох доньок, але й замінив тата старшому сину Марини. 

Після повернення до Тульчина почав працював на філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики. Тут з лютого 2020 року був підсобним робітником в цеху первинної обробки. 

Про нього згадують, що він завжди казав «Я так люблю Україну, що битимусь за неї до кінця». Тому з квітня 2023 року ніс службу у складі протитанкового взводу.  

Життя Олександра було наповнене любов’ю до рідної землі та вірністю військовій присязі. Він завжди був прикладом сили духу та непохитної віри у перемогу України. 

24 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Кисилівки Харківської області Олександр загинув внаслідок артилерійського обстрілу. Цей день забрав життя не лише відважного солдата, але й частину душі тих, хто його знав та любив. Втрата Олександра стала величезним болем для усіх, хто цінував його як людину, колегу, друга та захисника. 

До траурної процесії приєднався місцевий лелека. Цей птах, символ душі та безсмертя, був поруч протягом усієї церемонії прощання, наче насторожі душі Героя на її шляху до вічності. Він провів Олександра до останнього прихистка і злетів у небо лише тоді, коли герой знайшов свій останній спокій. 

З травня 2023 року ніс службу стрільцем-помічником гранатометника 11 парашутно-десантної роти 3 парашутно-десантного батальйону військової частини А 2900. Разом з побратимами захищав нас на кордоні Луганської та Донецької областей. 8 січня 2024 року Поблизу населеного пункту Терни, Краматорського району, Донецької області наш колега прийняв свій останній бій.  

Героя поховали у його рідному селі. У нього залишились дружина Тетяна та мама Ганна Іллівна. 

Наші серця сповнені скорботи разом з його родиною та друзями, але ми знаходимо втіху, вшановуючи його життя та все, за що він боровся. 

Ігор народився 2001 року на Вінниччині. Навчався в Тульчинському коледжі ветеринарної медицини БНАУ. А на свою першу офіційну роботу потрапив у серпні 2019 року – став підсобним робітником в цеху пакування  філії Переробний комплекс на Вінницькій птахофабриці.

У середині листопада 2020 року обрав піти на строкову службу. До демобілізації йому не вистачило 1,5 місяця – розпочалось повномасштабне вторгнення.  

«Ігор був дуже добрим, працелюбним, старанним та ніколи нікого не образив. Сусіди та друзі добре відгукувались про нього, бо він був гарним товаришем, який завжди готовий прийти на допомогу», — розповіла мама Ігоря. 

Наш Герой загинув 26.03.2022 року під час мужнього захисту Маріуполя на Азовсталі. Він був воїном, який керувався любов’ю до своєї країни та почуттям відповідальності. 

Був призваний з початку повномасштабного вторгнення, а 12 березня 2022 року загинув за нашу свободу у бою.  

Сергій Святий, керівник колони, так згадує Віктора:   

«Віктор завжди був усміхнений та веселий, вірний друг і товариш, просто хороша людина. Дуже любив рибалити і відпочивати на природі. Війна обірвала життя надійного друга та товариша… Він був справжнім патріотом своєї країни. І віддав за неї найдорожче — власне життя… Загинув як справжній герой — вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину, її свободу і незалежність».  

Роман народився у 1982 році. У березні 2017 року прийшов працювати у комбікормовий цех завантажувачем. Він був відданим своїй роботі та своїй Батьківщині.

На другий день повномасштабного вторгнення в Україну примкнув до лав Збройних Сил України, аби захищати рідних від окупантів.  

Андрій Гончаренко, начальник комбікормового цеху філії «ВКВК», згадує Романа як ініціативного та відповідального працівника. Говорить, що сміливо міг доручити Роману будь-яку справу. У нього завжди був порядок і на роботі, і вдома.  

Роман Мельник загинув у Донецькій області поблизу с. Невельське 17 березня 2023 року. 

Його патріотизм був тихим, але твердим, а ініціативність на роботі свідчила про глибоку відданість справі. Він був воїном, який розумів і сміло виконував свій обов’язок. Назавжди залишиться в пам’яті колег та друзів людиною з великим серцем та світлою душею. Патріотом своєї країни, хоробрим захисником Батьківщини.  

Ростислав народився 9 травня 2000 року у селі Степівка, що на Хмельниччині. Близькі відгукуються, що він зростав чесним та відважним юнаком. Поважав та любив батьків, а ще був чудовим братом для двох сестер та молодшого братика. 

У 2019 році Ростислав прийшов працювати на підприємство «МХП-Агрокряж» електрогазозварником та відразу зарекомендував себе як відповідальний та сумлінний працівник. 

Далі Ростислав пішов на строкову службу, яку закінчив у кінці 2021 року. Вже за півтора місяця розпочалась повномасштабна війна. Він не міг сидіти склавши руки, а тому вже 27 лютого став на захист Батьківщини.

Колеги відгукуються про Героя лише добрими словами: «Попри свій молодий вік, він був працелюбним та надійним. Ростислав завжди відповідально ставився до своєї роботи та був готовий прийти на допомогу. Він без роздумів пішов захищати нас та Україну, адже був справжнім сином своєї землі».

30 вересня 2023 року Ростислав загинув, а 5 жовтня нашого Героя поховали у його рідному селі у Вовковинецькій громаді.  

Вшановуємо пам’ять молодого Захисника, відданого світлій справі свободи. 

Олександр народився 17 квітня 1973 року. Він прожив багатогранне життя, присвячене не лише сім’ї та близьким, а й служінню своїй країні. До моменту призову він плідно працював на Миронівському заводі з виготовлення круп і комбікормів, де обіймав посаду силосника елеватора олійних культур. Олександр був не просто працівником, а людиною, яка з великою відданістю ставилася до своєї справи, знаходячи в ній сенс і призначення. 

Життєвий шлях Олександра різко змінився, коли він вирішив стати частиною 135 окремого батальйону територіальної оборони, де працював водієм автомобільного відділення.  

Його колега, Сергій Ницун, зізнається: «Ми були справжні напарники. З 2018 року як сформували нашу бригаду, ми постійно поруч в роботі, довіряли один одному й розуміли з півслова. Я завжди міг на нього розраховувати. От він спокійний і справедливий, з ним завжди приємно було спілкуватись, тож навіть коли він вступив до лав ЗСУ, ми зустрічались під час його відпусток». 

Трагічний оберт долі стався 20 грудня 2023 року. Виконуючи військовий обов’язок у Бахмутському районі Донецької області, Олександр загинув. Він віддав своє життя, захищаючи мир і свободу нашої країни. 

У Олександра залишилася дружина та троє дітей, яким він був опорою і прикладом справжньої мужності. Його пам’ять житиме вічно. 

Василь народився у с. Велика Киріївка 22 березня 1980 року. Навчався у Великокиріївській загальноосвітній школі, а після закінчення 9 класів почав працювати. Був дуже спокійним, щирим та доброзичливим юнаком, мріяв про успішне та щасливе життя.  

З листопада 2019 року приєднався до філії «Переробний комплекс» та був слюсарем-ремонтником в службі експлуатації основного виробничого обладнання. 

Солдат Овчар Василь служив стрільцем-зенітником 3-ї зенітної ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону, до якого приєднався у липні 2022 року. Під час виконання завдання наш Герой пропав безвісти 29 жовтня того ж року.  

Дев’ять місяців на Василя чекали його мати, дружина, діти, рідні, друзі, побратими. Але, на жаль, виявилось, що під час захисту населеного пункту Павлівка, Волноваського району Донецької області він загинув. 

Поховали нашого Героя у м. Бершадь, де він багато років проживав разом із сім’єю.  

Тростянеччина попрощалася із загиблим захисником Романом Огородніком. 

5 липня Романові Огородніку виповнився 31 рік. Тими днями приїхав додому в коротку відпустку — побрався з коханою Дар’єю. Мріяли прожити довге і щасливе життя. Не судилося. Зла смерть обірвала мрії далеко від дому. Наш колега загинув за рідну землю, яку пішов боронити, 1 жовтня 2022 року.  

Роман запам’ятається усім, хто його знав, товариським, завжди готовим прийти на допомогу тим, хто її потребував.   

31-річний лейтенант Роман Огороднік, позивний «Ромео», загинув 1 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі села Одрадівка на Донеччині. Під час штурму їхню позицію накрило артилерією, один зі снарядів влучив у бліндаж, де перебував офіцер. 

Під час повномасштабної війни Роман захищав Україну у лавах 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Був командиром 2 мінометного взводу 2 мінометної батареї 2 механізованого батальйону. Після боїв на Донеччині отримав звання лейтенанта. 

«Такий, як він, буває раз на все життя. Мій чоловік завжди був позитивною, життєрадісною та щирою людиною. Це душа компанії, промінчик сонця і доброти. Він був дуже мужній, відважний та сміливий, а ще ніжний, люблячий та турботливий. Усі, хто його знає, ніколи не скажуть про нього чогось поганого, бо від нього віяло лише добром. Це найсвітліша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Він завжди всім допомагав. Любив життя, своїх рідних, близьких та друзів. Був дуже веселим, життєрадісним, завжди у всьому шукав позитив. Любив багато фотографуватись, тому, на щастя, у мене є багато фото та відео з ним, які гріють душу приємними спогадами. Обожнював слухати музику: з музики починався його день, музикою і закінчувався. У нього було багато мрій та цілей, які він не встиг реалізувати. Тепер найголовніша моя мета в житті — здійснити всі його мрії та бажання. Я безмежно вдячна долі за те, що в моєму житті була така людина, як він», — розповіла дружина Дар’я. 

Найкращий друг Влад так згадує Романа: «Чесність, доброта, позитивний сміх, гумор, мужність, відданість, щирість, цілеспрямованість, унікальність. Це все про тебе, мій найвірніший, близький друже, Ромчику… Дружба зі шкільних років, щирі розмови про сенс життя, про любов, про мрії, тисячі разом проведених годин, довгоочікувані зустрічі в студентські роки, формування нашого дорослого життя, робота в одній компанії. Всю нашу юність ми провели разом у справжній дружбі, взаємоповазі, взаєморозумінні. Я щасливий, що доля подарувала мені такого друга, який ніколи не кине в біді, як і не кинув в біді нашу Україну. Тепло і усмішка в душі від спогадів про Ромчика, але думка, що його забрала від нас ця клята війна, росія, розриває душу й серце навпіл. Життя змінилось “до” і “після”. Війна забрала кращого з кращих. Цвіт нації — це про Рому, людину, яка заслуговує на найкращі слова. Для мене особисто це нестерпний біль, горе і втрата частини душі… на все життя. Ромчик — це еталон Людини, і я буду його завжди пам’ятати та ставити в приклад для наступних поколінь. Як я за ним скучив… Ніколи за кимось так не скучав, буває так нахлине це відчуття, що аж ломає».  

Подруга Романа, Віка Вільчинська: 

«Разом з Ромою ми працювали в Ладижині в МХП. Познайомились у далекому 2015 році, коли влаштовувались на роботу в Ладижинський регіональний центр логістики. І так збіглося, що нас навіть оформили на роботу різницею в один день і ще й в одну зміну. Коли ми познайомились, Ромі було 24 роки, але виглядав він на 16. “Такий молодий хлопець”, — подумала я. Працювати з Ромою було одне задоволення. Кожну зміну у нас була «нова класна пісня», яку ми слухали по 15 разів поспіль. Ми щоразу будували плани на майбутнє, хто-що-коли зробить, коли розбагатіє. З ним було спокійно працювати, він ніколи не нервував, не сварився. Завжди відповідально ставився до роботи. Його дуже поважали колеги. Завдяки нашій роботі ми ще й стали друзями в житті. Він був надзвичайно світлою людиною, найщирішим, найдобрішим, найвеселішим. Йому можна було довірити будь-які секрети. Він був справжнім другом, якого дуже зараз не вистачає. Він справжній герой, адже поклав своє життя заради наших дітей і нашого майбутнього. Він наш охоронець, завжди в наших думках і в нашому серці». 

Віталій був усміхнений, активний, добрий, позитивний, завжди приходив на допомогу. Працював механіком автомобільної колони в філії «МХП-Логістика» за покликом душі, адже дуже любив все, що пов’язано з транспортом та його ремонтом. Не припиняв удосконалювати свої знання та вміння. 

Без батька залишилося 3 донечки, без люблячого чоловіка — дружина, без колеги — родина МХП.  

Сергій Святий, керівник колони, розповідає про нашого героя Віталія:  

«Віталій був завжди усміхнений, активний, добрий, позитивний, завжди приходив на допомогу. Механіком був за покликом душі, дуже любив транспорт та ремонтувати його, постійно удосконалював свої знання та вміння. Був патріотом своєї Батьківщини, другом для побратимів та чудовим батьком трьох донечок». 

Сергій виріс у селі Джулинка, де й закінчив місцеву школу. Пізніше вступив до Гайворонського аграрного професійного ліцею за спеціальністю «Маляр-штукатур». Згодом, разом з мамою та братом, переїхав до рідного села мами Сумівка. У 2018 році Сергій служив у Збройних силах України. А вже у вересні 2021 року став підсобним робітником в цеху різки філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики у місті Ладижин. 

Коли почалася війна у 2022 році, Сергій з перших днів опинився на службі, цього разу у Національній Гвардії України. Він проходив навчання за кордоном, у Німеччині та Великій Британії. Побратими високо оцінили його як солдата. У 2023 році одружився та планував спільне майбутнє з обраницею Каріною. 

6 жовтня 2023 року внаслідок мінометного обстрілу отримав смертельне поранення. Наш Герой загинув у Вербовому Пологівського району Запорізької області. 

Вічна шана і глибока вдячність герою!  

Сергій народився у 1995 році. У квітні 2022 року долучився до Переробного комплексу «Миронівської птахофабрики» — працював тут у службі з ремонту основного обладнання. Був налагоджувальником устаткування на виробництві харчової продукції. 

Андрій Гирда, начальник служби з ремонту основного обладнання, поділився: «Сергій був відповідальним працівником, мав гарні взаємини в колективі та повагу колег, завжди проявляв ініціативу. Все тому, що був небайдужим до професії і до результату команди. Та й взагалі, як людина був хорошим, позитивним, приємним у спілкуванні. Дуже шкода хлопця, адже попереду було все життя…

В нашій пам’яті він залишиться справжнім героєм, мужнім захисником, патріотом України». 

Сергій служив старшим матросом, стрільцем-снайпером взводу морської піхоти. Герой загинув 13.06.2023 у віці 28 років під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку.  

Сергій народився 17 липня 1970 року у с. Беркозівка на Канівщині. Все своє життя залишався вірним рідному краю. Тут виріс, навчався, утворив родину. З 2009 пропрацював на різних посадах на підприємствах компанії МХП. Зокрема, впродовж двох років працював на Миронівській птахофабриці, потім електриком в АФ «Заповіт Шевченка», а з 2020 року переведений трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва в СТОВ «Агрокомплекс «Степанецьке».  

«Дбайливий господар та гарний сім’янин, чуйний і завжди готовий прийти на допомогу. Найкращий електрик в нашому селі. Не пригадую такого, щоб був без настрою, – завжди усміхнений, людина-позитив. Це велика втрата як для родини, так і для нашого колективу та й села в цілому», – так відгукується про загиблого його колега та односельчанин Іван Логвиненко.  

Його мирна робота завершилася у січні 2023 року. Після мобілізації перебував на військовій службі в/ч А4773 у м. Звягель Житомирської області. Потім у складі 31 окремої механізованої бригади був перекинутий до Волноваського району Донецького напрямку. Був командиром танку.  

Останній бій відбувся 24 червня 2023 року поблизу села Рівнопіль Волноваського району Донецької області. У героя залишились дружина та мама. Поховали Сергія у рідному селі Беркозівка. 

Мобілізувався 27 лютого 2022 року, а 19 липня того ж року — загинув за нас.  

«Сергій був справжнім сонечком і дуже відповідальною та вольовою людиною. Прийшов працювати на фабрику звичайним різноробочим, а за кілька років став техніком-будівельником. Дуже любив свою роботу, постійно працював над тим, щоб стати кращим. Турботливий і уважний — найкращий на світі чоловік», — згадує Сергія дружина Яна Потапенко.  

«Це був дійсно відповідальний працівник. Працьовитий, сумлінний, зосереджений, працював на результат, намагався постійно розвиватися, підвищувати свою кваліфікацію», —  каже колега Валентин Молоштан. 

До того він працював підсобним робітником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». 

Олексій був відповідальним, товариським, працьовитим, досвідченим та дисциплінованим працівником. Без нього залишилася дружина та 5-річна донька. 

26 травня 2022 року він віддав своє життя за них і за нас всіх.

Олексій Дранчковський так згадує нашого захисника: 

«Це був хлопець, який ніколи та ні в чому не відмовив, завжди підтримував чим міг — матеріально, морально, духовно. І навіть коли я чи хтось інший у якійсь ситуації втрачав надію — він завжди налаштовував на краще. І так ставалося, що все дійсно минало, все залишалося в минулому. Це був хлопець потужної енергії, позитиву, заряду, насамперед, доброти і чесності».  

Завжди вирізнявся мужністю, відвагою, був душею компанії.
Працював водієм автотранспортних засобів на філії «МХП-Логістика».

Як тільки почалась повномасштабна війна, Василь одним із перших повіз нашу продукцію в найгарячіші точки.
А коли призвали до війська — так само сміливо став на захист нашої Батьківщини.

Війна забрала його в нас 2 липня 2022 року.

«Разом з Василем працювали два роки. Він був дуже хорошою людиною, наче рідним», — розповідає напарник героя Олександр Залюбовський.  

Микола Саклаковський за життя власноруч висадив більше 1000 ялинок.
Любив тварин та птахів, а ще захоплювався риболовлею та заохотив до цього всю родину: дружину Галину та трьох дітей.

На захист країни наш колега став майже з перших днів повномасштабного вторгнення. Загинув 14 січня 2023 року.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України №313/2023 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

Про нього так відгукується майстриня дільниці мийки виробничих приміщень Альона Гудім: 

«Це велика втрата для нашого колективу. Ми й досі не усвідомлюємо, що Микола загинув. Порядний, працелюбний, розсудливий, врівноважений, надійний — все це про нього. Микола дуже відповідально ставився до своєї роботи, завжди готовий був прийти на допомогу».

А ще він був чуйним сином, люблячим чоловіком та прекрасним батьком, дуже любив свою 10-річну донечку.

Працював вантажником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики».

Мобілізувався до лав ЗСУ 25 лютого 2022 року, а загинув 7 вересня цього ж року.

Вдома чекали дружина та двоє дітей.

Антон Бавінов, начальник цеху первинної обробки, каже про Віталія: 

«Неможливо згадувати Віталіка, щоб не покотилася сльоза. Він був неймовірною людиною, безмежно добрим, відповідальним, на нього завжди можна було покластися. Віталік був частиною нашої футбольної команди, нашим воротарем. Пам’ятаю, як ми їхали раніше з роботи, щоб пограти в футбол, десь о 18:00. То він від початку зміни о 14:00 і до 17:30 стояв на процесі, щоб хлопці ходили на перекур і не тримали на нього образу, що він відлучився на 2 години, а після футболу просив відвезти його на роботу зі словами: “Там же хлопці, треба допомогти”. Війна забирає найкращих, і це дійсно про Віталіка».  

Юрій Семененко народився 1969 року у селі Бровахи Корсунь-Шевченківського району у сім’ї військового. Одружений, мав донечку Дарину.

Понад 15 років Юрій працював на філії «МХП-Логістика» водієм в автомобільній колоні доставки готової продукції.  

Ярослав Приймич, керівник автомобільної колони з доставки готової продукції, так згадує нашого колегу-героя: «У нашому колективі з особливим теплом згадують Юрія. Він був дуже позитивною, доброю та щирою людиною. Небайдужий і завжди готовий допомогти. У роботі відповідальний і працьовитий. Це велика втрата не лише для рідних, а й для нашої команди». 

До лав української армії Юрій вступив у 2014 році – став учасником АТО. З того часу отримав 2 нагороди – відзнаку командира 24 окремої механізованої бригади «Залізний Воїн» та медаль «За вірність українському народу». 

Почалося повномасштабне вторгнення і Юрій не міг залишитися вдома. Тож став молодшим сержантом взводу управління мінометної батареї механізованого батальйону. 

Наш герой захищав Україну та українців до кінця. 26 березня 2022 року Юрій загинув під час виконання бойових завдань поблизу Волноваського району Донецької області. 

Він був найкращим батьком та хорошим чоловіком, обожнював своїх донечок, навчив їх їздити на автівці.
Самостійно займався ремонтом машин, любив ремонтувати техніку, варити електрозваркою. Ніколи не відмовляв нікому у допомозі. Любив життя, був справедливий та відповідальний, мав багато друзів та кумів.   

Нашого колегу, слюсара з ремонту колісних транспортних засобів з філії «МХП-Логістика», мобілізували 6 квітня 2022 року.

А 16 травня того ж року за наші життя він віддав своє.

«Добрий, чуйний, працьовитий, тямущий, якщо міг, то обов’язково робив», — згадують Олександра колеги.

«Він чудово розбирався в техніці, бо колись займався ремонтом машин, мав свій трактор. Всі свої знання і навички використовував у роботі», — пригадує колега Олександр Савосюк.  

Працював механіком на другій філії Птахокомплекс «Вінницької птахофабрики».  Володимир любив риболовлю, добре знався на техніці. Та росія вторглась на українську землю, і все змінилося.

Колега та подруга Тетяна Мусієнко описала нашого Героя так:  

«Для мене — це дуже важка втрата. Як людини, як друга, як колеги, як матері, адже він був однолітком моєї доньки. Пам’ятатиму його як чуйного, доброго та надійного товариша й колегу. Він був надзвичайно розумний та кмітливий, швидко навчався. У наш підрозділ прийшов працювати птахівником та за дуже короткий проміжок часу виріс до механіка ремонтно-механічної дільниці філії Птахокомплекс. За що б не взявся, йому завжди все вдавалося. Усюди ладилось: і на роботі, і в родині. Володя безмежно любив свою дружину Ліду та донечок. Пишався своєю ріднею понад усе. Напередодні трагедії він зателефонував і ми довго розмовляли — неначе відчував, що востаннє».

Олексій народився у Черкаській області в 1994 році. У МХП прийшов працювати у 2017 році — налагоджувальником устаткування у виробництві харчової продукції.  

Олександр Русенко, провідний інженер-механік груповий та керівник, розповідає: «Олексій був сумлінним працівником, мав гарні професійні навички. Успішно оволодів довіреним йому обладнанням та технікою. Ніколи не зупинявся перед труднощами й пропонував варіанти розв’язання поставлених задач. Був дружнім у колективі і завжди міг допомогти колегам». 

Наш Герой декілька разів отримував нагороду за програмою визнання досягнень співробітників.  

Після початку повномасштабного вторгнення Олексій долучився до лав ЗСУ та став командиром бойової машини у механізованому відділенні окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка.  

5 лютого 2023 року внаслідок мінометного обстрілу на Донеччині він загинув. Пізніше Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний посмертно нагородив Олексія почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». 

У Олексія залишилася мама Вікторія Томілєва, яка працює на Миронівській птахофабриці у відділі якості. 

«Мав багато друзів, багато медалей (займався професійно футболом),  мав багато планів, але… Коли почалася повномасштабна війна, він вже був у військкоматі. А потім — 93-я окрема механізована бригада «Холодний Яр». Пішли боронити Україну разом з батьком.

Спочатку були на півночі Харківщини, потім під Ізюмом. Там було дуже гаряче, але вискочив живим. Ще казав, що там був його другий день народження. Але життя обірвалось.  

Коли бригада переїхала під Слов’янськ, де на той час точилися страшні бої, треба було заходити під вогнем на позиції і тягти на собі бойовий комплект, якого військові дуже потребували на той час. Діма і його товариші не побоялись і пішли, але їх розстріляли з танка… Троє загинули на місці, решта поранені. Сина знайшов і виніс під обстрілами батько, а через день після цього ця територія була вже під ворогом. 

На прощанні з Дімою була вся його футбольна команда, друзі, однокласники», — згадує мама нашого героя Дмитра Стасовського.  

Дмитро працював трактористом на філії «МХП-Логістика». 

Колега Дмитро Єрмолай так згадує нашого захисника:  

«Я добре знав Дмитра, бо ми разом навчалися в школі. Він був хорошою людиною, завжди готовий прийти на допомогу, життєрадісний, любив жарти — приколіст.
Служба в армії його дещо змінила — став більш серйозним, відповідальним.
В МХП працював з 2017 року, був трактористом, водієм, працював на навантажувачі.
З перших днів повномасштабного вторгнення Дмитро разом з батьком пішли служити добровольцями в 93 бригаду “Холодний Яр”. 
У Дмитра були великі плани на життя. Він мав дівчину і збирався одружуватися. Війна обірвала всі плани… ».

Сергій народився у 1989 році та багато років жив разом із сім’єю у Переяславі, що на Київщині.  

З 2021 року працював на Старинській птахофабриці оператором виробничої дільниці продуктивної птиці №4. Керівник Володимир Клустий згадує: «Сергія поважали у колективі, він був надійним товаришем та лідером, завжди допомагав та підтримував. Він пропонував чудові ідеї з покращення робочих процесів, не боявся бути ініціативним». 

З липня 2023 року захищав наші кордони та служив стрільцем помічником гранатометника. Останній бойовий вихід із побратимами був у районі міста Красногорівка, Донецької області. 18 жовтня 2023 року його життя обірвалося. 

«Важко змиритися з тим, що його більше не буде поряд з нами. Але він назавжди залишиться в наших серцях та нашій пам’яті!» — говорить Оксана Стратієнко, дружина Сергія. 

Віддавши своє життя у боротьбі за мир, він залишив нам у спадщину не лише відвагу, але й нагадування про те, що кожен з нас несе відповідальність за майбутнє нашої землі. 

Руслан Тимчук був мобілізований до лав ЗСУ 11 березня 2022 року. Батько двох дітей, відповідальний та старанний працівник.

Його не стало 2 серпня 2022 року.

Борис Піщаний, начальник відділу відвантаження, так згадує Руслана:  

«Був дуже комунікабельний, зарекомендував себе з позитивної сторони і завжди виконував всі поставлені завдання. І хоч на заводі працював лише близько двох років, та я знаю його давно, адже були в родинних стосунках. Руслан був дружній та веселий, завжди допомагав і ніколи нікому не відмовляв. Ми втратили гарного товариша». 

Віталій народився 26 листопада 1998 року у селі Шпендівка, що у Київській області. Односельці кажуть, що наш Герой завжди був доброю та щирою людиною, мав авторитет серед друзів та знайомих. Сім’я рано залишилась без батька, тому Віталій взяв на себе відповідальність за сім’ю, а ще був чудовим сином та братом. Завжди допомагав не лише вдома, а й сусідам.  

Закінчив Білоцерківський професійний коледж, здобув професію електрика. А у 2020 році прийшов працювати електрозварювальником у ПрАТ «Агрофорт». 

Олександр Кривуца, колега, згадує: «весь трудовий колектив запам’ятає Віталія як порядного та совісного працівника. Ми всі знали, що у будь-який момент можемо на нього покластися». 

23 серпня 2023 року Віталія мобілізували на військову службу. Тут він виконував завдання на посаді стрільця-санітара 3-го механізованого батальйону військової частини А1302. У складі цього підрозділу воював із побратимами на Донеччині. Герой поліг 5 листопада 2023 року у бою поблизу села Кліщіївка Донецької області. 

У невтішному горі залишилися мама і сестра. 

Денис, житель села Ободівка, був незамінним бойовим медиком у складі 2-го механізованого взводу 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону військової частини А 0409. До того, як він потрапив на службу під час повномасштабного вторгнення, Денис працював вантажником на філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики. Тут його знали як завзятого та працьовитого чоловіка. 

28 жовтня 2023 року, у трагічний день, що назавжди змінив життя його родини та близьких, Денис загинув внаслідок влучання ворожого протитанкового ракетного комплексу (ПТРК) по автомобілю. Це сталося у районі населеного пункту Богданівка Бахмутського району, Донецької області, де він з честю виконував свій обов’язок. 

Денис залишився у пам’яті як справжній герой, відданий своїй справі та своїй країні, чия відвага та самопожертва надихають інших. 

Народився він 25 серпня 1987 року. Понад 10 років працював у філії «Птахокомплекс» Вінницької птахофабрики машиністом мийних машин. Колеги цінували його невичерпну енергію і самовіддачу. 

З червня 2023 року мобілізувався сержантом до 95 окремої десантно-штурмової бригади. Гордо став до війська – багато років у 14 штурмовій бригаді НГУ «Червона калина» бореться за нашу Незалежність його брат Тарас.  

Наш Герой із побратимами воював на Сватівському напрямку Луганської області. Під час артилерійського обстрілу 2 вересня 2023 року біля населеного пункту Твердохлібове отримав важкі поранення, що несумісні з життям.  

Юрій – яскрава душа колективу. Колеги та керівництво приїхали провести Героя на Тростянеччину.

Олег Рябокінь, начальник цеху, розповів, що загибель Юрія – велика втрата для колективу, «Юрій залишається в наших серцях як Герой, якого ми назавжди пам’ятатимемо. Вічна пам’ять та спокій тобі, наш дорогий друг і захисник». 

«Сергій завжди виконував поставлені перед ним завдання якісно та вчасно. Назавжди у моїй пам’яті як щира, добра, весела та відповідальна людина. Світлана пам’ять нашому Герою», — згадує Петро Скобал, технік-механік із ремонту технологічного устаткування служби сервісу та керівник Сергія. 

Пішов захищати нашу Батьківщину ще із перших місяців повномасштабного вторгнення. Бойові операції із побратимами у с. Синьківка Куп’янського району Харківської області стали для Сергія останніми. Мужній стрілець-санітар першого стрілецького відділення третього стрілецького взводу другої стрілецької роти військової частини А4462 загинув 4 грудня 2023 року. 

Сергій Тоцький був гарним сім’янином, мав дружину та двох синів, які згадують про нього з любов’ю. «Він був дуже чуйною та доброю людиною, ніколи нічого не шкодував для дітей, тобто для мене і брата, завжди старався нам допомогти», — розповів про батька Олексій Тоцький. 

За життя він був опорою для своїх товаришів і світлом для своєї родини.

Вічна шана та пам’ять Герою 

Тарас був добродушною людиною, часто запрошував у гості друзів. Дуже смачно готував, особливо йому вдавалася випічка. Захоплювався риболовлею, автомобілями, садом.

Працював лікарем ветеринарної медицини на підприємстві «Лубним’ясо». Більше Тарас не запросить друзів. Більше не побачить своїх рідних.  9 серпня 2022 року нашого колеги не стало.

Колеги Олександр Жданенко та Наталія Голов’як так згадують Тараса:  

«Він був щирий, говорив все відкрито. Патріот своєї країни. На нього завжди можна було покластися».  

Олег Уланов працював оператором виробничої дільниці на Ямпільському елеваторі. Батько двох дітей. 

Та прийшло 24 лютого і все змінилося — Олег вступив до лав ЗСУ. 

7 січня 2023 року життя нашого колеги обірвалося.

«Олег прийшов до нас на роботу у 2020 році й одразу зарекомендував себе як дуже старанний працівник. Ми налагоджували лінію брекетування, і він зміг розібратись у її роботі та взявся до виконання обов’язків оператора виробничої дільниці, — згадує Анатолій Юзюк, начальник виробництва Ямпільського елеватора.
— Олег зі всіма знайшов спільну мову. Ми усім колективом сумуємо, що його втратили».   

Мав дружину, двох дітей.  Життя Анатолія змінилося, коли 9 березня 2022 року його мобілізували до лав ЗСУ. 

30 квітня 2022 року нашого колеги не стало.

Руслан Онуфрієнко, начальник цеху, розповідає про Анатолія:  

«Був дуже спокійний чоловік, завжди виконував всі задачі. Діти його дуже любили, а колеги поважали». 

Віктор народився 15 червня 1975 року у селі Свічківка, що у Черкаській області. Після переїзду сім’ї до Кропивни, юнак успішно закінчив тамтешню школу. У 1990 році його освітній шлях продовжився у Золотоніському професійно-технічному училищі №40, де він мріяв опанувати мистецтво роботи з деревом і стати кваліфікованим майстром. 

Майже 7 років Віктор пропрацював диспетчером служби безпеки на Старинській птахофабриці. «Віктор мій троюрідний брат, ми разом прийшли працювати на Старинську птахофабрику. Віктор був хорошою людиною, з будь-якої ситуації знаходив вихід. Я першим дізнався про те, що він доєднався до війська. До останнього дня ми підтримували зв’язок. На жаль, 8 листопада 2023 року Віктор вже не написав», — говорить Володимир Іващенко. 

Друзі та рідні згадують, що наш Герой був дуже чуйним, добрим, працьовитим та чесним. Багато робив і для своєї родини. У Віктора залишились мама та донька. 

Олександр Хрісанов був чуйним та добрим колегою. Працював підсобним працівником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». Любив збирати та колекціонувати ножі.

Андрій Кавун каже про свого колегу Олександра: 

«Саша переважно був мовчазним, стриманим та ніколи не конфліктував. Він був гарним товаришем та колегою. А ще —  чудовим батьком та чоловіком. Весь його світ обертався навколо дому та роботи.  

Брав участь в АТО. Ми майже не говорили про ті часи, але я завжди розумів, що це залишило слід у його душі. Він був щирим патріотом та до останнього захищав свою країну.  

Його дуже не вистачає».  

Сергій понад 8 років працював в автопарку Ладижин на ‎Зернопродукті МХП трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва.   

«Сергій працював на фронтальному навантажувачі. Уся його робота була пов’язана з постійними відрядженнями. Та він ніколи не відмовився кудись їхати. Нещодавно згадував, як він лише одного разу попросив дати йому два додаткових вихідних. Попри моє здивування подія була значна – Сергій тоді сором’язливо сказав: “Буду одружуватися”. Звісно, я його відпустив. Наш Герой був безвідмовною і дуже відповідальною людиною. Я знав, якщо він сказав, що зробить якусь роботу, то вже можна було не перевіряти, бо вона точно зроблена і досить якісно. Сергій був не тільки гарним працівником, а й надійним товаришем та висококваліфікованим наставником. У нього була вища освіта і справжній дар, бо він умів знайти підхід до кожної людини і вибудував такі стосунки, що йому довіряли. До того ж це був дуже охайний чоловік, він уважно слідкував за технікою. Його навантажувач був постійно чистим та готовим до роботи. Ми втратили безцінного працівника. Кажуть, що незамінних немає, але це не про Сергія. Царство Небесне світлій людині та нашому Герою», – розповів Іван Кацовець, директор регіональний сервісного підрозділу Ладижин ПрАТ «Зернопродукт МХП».  

Нашого Героя мобілізували в перші ж дні повномасштабного вторгнення – 26 лютого 2022 року. Сергій захищав околиці міста Бахмут, що на Донеччині. 24 березня 2023 року він отримав важке поранення під час бою. На жаль, його не встигли доправити до медичної установи.   

Дружина Героя Тетяна Червоняк поділилась: «Сергій був дуже добрим та з великим почуттям гумору. Завжди організовував свята для близьких та рідних. Мав велике коло друзів. В сім’ї був люблячим батьком та порядним чоловіком».   

Без батька залишилось троє діток. Тетяна виховує двох синів від першого шлюбу, для яких Сергій став і другом, і батьком. А також спільну маленьку донечку Аню, якій 3 роки.   

Кожен день війни для неї важкий та тривожний, бо поруч вже ніколи не буде її коханого Сергія.

Тарас був хорошим, веселим, чуйним колегою та працівником.

Загинув наш колега 10 грудня 2022 року.

Колега Тараса Леонід Травінський так згадує нашого героя:  

«Вольовий та відповідальний — саме так можна охарактеризувати Тараса. Він завжди сумлінно ставився до роботи, вважав, якщо було поставлене завдання, то воно має бути виконане. При цьому Тарас був компанійський і з усіма в колективі був в гарних стосунках, умів з кожним знайти спільну мову».  

Олександр виріс і навчався в невеликому селі Оляниця, Вінницької області, де з ранніх років виявив себе активною та товариською людиною. Після закінчення місцевої школи, він продовжив свою освіту у Ладижинському коледжі. Через кілька років приєднався до філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики та працював тут водієм навантажувача. 

Олександр з дружиною Яриною разом виховували двох синів, вкладаючи всю свою любов та турботу. 

Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр не зміг залишитися осторонь. Він вступив до лав Збройних Сил України, де служив гранатометником у механізованому відділенні. Його відповідальність, доброта та готовність допомагати були відомі не тільки вдома, а й серед побратимів. Олександр мріяв повернутися до мирного життя, продовжити виховання синів та допомагати відбудовувати країну. На жаль, 3 листопада 2023 року, виконуючи бойове завдання на Чернігівщині, він загинув, залишивши після себе спогади про справжнього героя, який віддав своє життя за свободу України. 

Дмитро народився 9 лютого 2000 року у Харківській області.  

Підлісний Олег, старший комірник складу готової продукції, поділився: «Дмитро був ввічливим, порядним і товариським. Молодий хлопець, який мав амбітні плани на життя, любив спорт та активний відпочинок. На роботі показав себе як надійний та відповідальний працівник, який своїм прикладом мотивував та підтримував колег. Словом – чудова молода людина, з якою приємно спілкуватися та комфортно працювати».  

На Миронівській птахофабриці пропрацював майже два роки. Починав з посади підсобного робітника складу готової продукції, а далі став водієм навантажувача. 

До лав Збройних сил Дмитра призвали у вересні 2023 року. Захищаючи Україну та всіх нас, він загинув 25.12.2023 року під час виконання бойового завдання під Авдіївкою. Поховали нашого Героя у Шевченківській ОТГ Куп’янського району. 

Вічна шана нашому Герою. 

Працював машиністом на ВП «Біогаз Ладижин».  Мобілізувався до лав ЗСУ 16 липня 2022 року, а загинув 10 листопада цього ж року.

Колега Ігор Ісаєв так каже про нашого Героя: «Запам’ятаю його веселим, завжди відкритим до спілкування, дуже працьовитим та відповідальним. Знаю, що він захоплювався бджолярством, мав власну пасіку в селі».

Інший колега Олег Проценко згадує: «Він прийшов до нас з іншої філії МХП. І одразу показав себе як відповідальний працівник. Завжди знаходив спільну мову з колегами та намагався допомогти у будь-якій справі. Коли почалася війна, дуже рвався на фронт добровольцем, але вдалося потрапити до війська лише влітку». 

Володимир народився і все життя прожив у селі Новоставці, що у Хмельницької області. Після строкової служби став шофером, а далі перейшов працювати трактористом-машиністом. Присвятив своє життя роботі у сільському господарстві, у філії «Рідний край» – з першого дня її заснування у 2010 році. Останні роки працював на навантажувачі і грейдері.  

Колеги і керівники згадують його як надійного, відповідального, професійного, готового завжди прийти на допомогу. 

Протягом 27 років він та його дружина разом виховали трьох дочок, ділячи всі радощі та випробування сімейного життя. Перед повномасштабним вторгненням почали будувати власний будинок.  

Володимира мобілізували у січні 2023 року. Після навчання на полігоні відправився на фронт у складі 33 гірсько-штурмової бригади третьої роти, військової частини А4805 кулеметного відділення кулеметного взводу. Майже весь час був водієм БТР у Запорізькій області, потім у Харківській. 

7 вересня 2023 року Володимира із побратимами перевели у Костянтинівку Донецької області. Вранці 10 вересня він востаннє подзвонив дружині, та сказав, що підрозділ рушає на бойове завдання. Ввечері між Андріївкою і Кліщіївкою потрапив під танковий обстріл. Володимир загинув на місці від вибухово-осколкових поранень.  

«Розказував мало про бойові дії. Завжди говорив, що все буде гаразд. Він був дуже добрий, спокійний, турботливий. Так хотів свою хату мати, почали будувати, але не вийшло, – ділиться дружина Людмила Щур. – Хай більше ніхто не гине і не страждає, хай нарешті прийде Перемога і мир…» 

Похований Володимир у Теофіполі на Алеї Слави. Сім’я назавжди його запам’ятає як люблячого чоловіка і батька. 

А в нас забрала колегу, захисника, героя. Вадим загинув 14 травня 2022 року.

Олексій Танас, провідний інженер з обслуговування енергетичного обладнання, пригадує про колегу:  

«Вадим був спокійним, добрим і навіть трохи сором’язливим. Наше спілкування було більше професійним, тому можу сказати, що до роботи він завжди ставився серйозно й відповідально, був обов’язковим. У колективі хлопці про нього гарно відгукувались та поважали». 

Віктор народився в селі Кисляк Гайсинського району. Працював слюсарем-електриком з ремонту електроустаткування у службі енергозабезпечення Вінницької птахофабрики. Мріяв здобути спеціальну освіту, а тому паралельно з роботою пішов навчатись. Подав документи на заочне відділення за спеціальністю «Електроенергетика, електрика та електротехніка» і здобув ступінь бакалавра.  

«Ми з Вітею товаришували ще задовго до того, як стали колегами. Разом навчались у місцевому коледжі, разом ходили на танцювальний гурток. Відкритий, щирий, товариський, він завжди був у гарному настрої. Світився позитивною енергією та заряджав нею всіх інших», – поділився Владислав Бондурівський, електромонтер оперативно-виїзної бригади Птахокомплексу ВПФ.

27 листопада 2019 року був призваний на військову службу, проходив навчання у м. Десна. Згодом Віктора перевели у військову частину у м. Київ. Там же у 2020 році він підписав контракт на військову службу. На початку повномасштабного вторгнення рф брав участь в обороні Києва. У травні одружився. Під час служби проходив навчання на стрільця-снайпера однієї з військових частин. Вже у липні був відправлений у Донецьку область, але, на жаль, 14 серпня 2022 року загинув від ракетного обстрілу у місті Добропілля. 

Станіслав народився 4 вересня 1970 року у місті Черкаси. Тут він закінчив школу №6, а після вступив до Черкаського професійно-технічного училища на спеціальність слюсаря-монтажника. Для проходження військової служби поїхав до Німеччини.  

Після повернення кілька років працював у різних компаніях, а у 2011 році приєднався до МХП. З них майже 8 займався маркуванням продукції, а ще був водієм навантажувача у цеху пакування Миронівської птахофабрики. 

Ускова Каріна, підсобна робітниця цеху пакування, поділилась: «Станіслав довго працював на підприємстві, був дуже досвідченим та відповідальним. Добре знав як все влаштовано на переробному комплексі. Особисто для мене він був наставником, людиною, яка навчила всім тонкощам у роботі. Загалом його цінували і йому довіряли. 

З перших днів наш Герой приєднався до тероборони у своєму селі. А вже з 2023 року він ніс службу на посаді стрільця-санітара механізованого батальйону. «Він навіть навчався, проходив вишкіл за кордоном», — розповіла Каріна Ускова.  

Своє смертельне поранення отримав неподалік населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області. Майже місяць лікарі боролись за життя, проте 3 листопада 2023 року, на жаль, наш колега загинув. 

У нашого Героя залишилась сім’я — дружина та донька Яна. Наші серця із родиною Станіслава.

Михайло розпочав свою роботу на «Переробному комплексі» Вінницької птахофабрики у лютому 2022 року, де він був підсобним робітником на дільниці заморозки. Його відзначали за старанність і здатність швидко вчитися нового, він став важливою частиною команди.  

У квітні 2023 року, коли Михайло приєднався до лав ЗСУ, весь колектив пишався рішучістю та сміливістю колеги.    

19 вересня 2023 року Михайло загинув під час артилерійського обстрілу у районі Григорівки, Донецької області.  

З глибоким сумом сприйняли новину про відхід Героя. Його пам’ять живе у серцях тих, хто його знав: родини, друзів, колег по роботі та побратимів по зброї.