Дмитро Боб’як був чоловіком, батьком сина та доньки, трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва на підприємстві Захід-Агро МХП, а ще — захисником своєї країни і своїх людей. 

Відповідальний та рішучий Дмитро не боявся змін. Завжди з розумінням ставився до ситуації й готовий був прийти на допомогу кожному.  Наш герой був працьовитим та доброзичливим, користувався повагою та авторитетом серед товаришів.  
 
«Дмитро був добряком, яких мало. Завжди був готовий прийти на допомогу. А ще надійний товариш та дуже відповідальний працівник, який чудово справлявся зі своїми обов’язками. Добре ладнав із технікою: і комбайном керував, і самохідним оприскувачем. Незадовго до загибелі був у відпустці вдома та заходив до нас у гості. Це була наша остання зустріч. Загинув Дмитро під час артобстрілу у Дніпрі, 24 серпня. Весь колектив за ним дуже сумує», — розповідає колега Михайло Гук. 

Михайло Бойко народився 16 грудня 1992 року в селі Яхни. Працював на заводі «Артема» в Києві, проходив службу в пожежній частині № 13 МНС міста Києва. З листопада 2021 року приєднався до команди м’ясопереробного заводу «Легко», де працював слюсарем з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики АСКВ. Колеги згадують його як дисциплінованого та відповідального фахівця, на якого завжди можна було покластися.

Після початку повномасштабного вторгнення Михайло добровільно став на захист України. Служив у військовій частині А1937 у місті Києві. Після навчання у школі снайперів, спираючись на досвід служби в МНС і професійну підготовку, виконував бойові завдання на передовій, зокрема в районі Бахмута на Донеччині. Мав позивний «Скай».

За мужність і відданість Україні Михайло був відзначений медаллю «За врятовані життя», орденом «За захист Батьківщини», медаллю «Ветеран війни» та мав статус учасника бойових дій.

У Михайла залишилися дружина та маленький син Ярослав, якому на момент загибелі було лише п’ять місяців.

Світла пам’ять про Михайла Бойка назавжди залишиться з рідними, колегами та всіма, хто його знав.

Служив радіотелефоністом в артилерійській батареї ВЧ А 2943. Його частина виконувала бойові завдання на Донеччині.  

«Він дуже хвилювався за нас, часто дзвонив, але щоразу повторював: «Я повинен бути тут», — пригадує Альбіна, дружина Олександра.  

На підприємство прийшов працювати у листопаді 2021 року. Колеги кажуть, що був більше мовчазний, але дуже старанний та сумлінний. Не цурався ніякої роботи. Завжди перший прийде на поміч.  

Олександр отримав тяжке осколкове поранення у бою з ворогом у Серебрянському лісі на Луганському напрямку у вересні 2024 року. В нашого героя залишилася дружина, двоє дітей та батьки. 

Сергій Бойко народився у місті Нурек Республіки Таджикистан у серпні 1977 року. Проте сім’я прожила там недовго – вже наступного року переїхали до Ладижина. Тут він навчався до 7-го класу у загальноосвітній школі №3. Базову середню освіту вже отримав у Тростянецькій загальноосвітній вечірній школі.  

До команди філії «Переробний комплекс» доєднався у 2021 році – підсобним робітником у ремонтно-будівельній службі.  

30 травня 2023 року Сергій був мобілізований до лав Збройних сил України. Разом із побратимами він стримував агресію ворога у Луганській та Донецькій областях у складі мотопіхотної роти.  

13 грудня 2023 року отримав вогнепальні осколкові поранення під час героїчного відновлення втраченого положення у районі населених пунктів Богданівка – Ягідне Донецької області. На жаль, наш Герой помер 21 грудня у лікарні міста Дніпро.  

Родина Героя втратила люблячого і турботливого чоловіка, батька та брата. А вся наша компанія – чудового колегу та ефективного працівника.  

Валентин народився 20 березня 1998 року в с. Бирилівка. Працював на філії «Переробний комплекс» підсобним робітником у цеху м’ясо-механічної обробки.  

Валентин був чудовою та доброю людиною. Гарним сином та братом. 

Юнака мобілізували у жовтні 2018 року, а 4 липня 2023 року нашого колеги не стало.

« Він був відданий службі, міцний та незламний. Його можна назвати символом усміхненості та самопожертви, який готовий ризикувати власним життям, щоб забезпечити безпеку і свободу всім нам», — говорять рідні. 

Вічна пам’ять герою! 

Сергій народився 22 грудня 1981 року у Ладижині. Тут навчався у Ладижинській школі №3. Служив за контрактом у місті Могилів-Подільський. 

З 2012 року приєднався до філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики на посаду водієм навантажувача в складі готової продукції. 

З березня 2023 року захищав наші кордони та служив водієм-електриком інженерно-саперної роти. 1 жовтня 2023 року поблизу с. Петропавлівка Харківської області, що на Куп’янському напрямку, загинув.  

Колеги розповідають про Сергія, що це була людина з добрим серцем. Готовий завжди допомогти. Його мужність, самопожертва і невтомна праця завжди будуть жити в їх серцях, а його внесок в захист нашої країни залишиться невимірним.  

Наші серця сповнені вдячності Захиснику, що був відданий своїй країні. 

В’ячеслав не любив гучних слів — він доводив усе своїми діями. У роботі, у ставленні до людей і в житті загалом залишався чесним і справедливим.

Він народився 11 січня 1978 року та проживав у селі М’якохід Джулинської громади на Вінниччині. Певний час працював у сільському господарстві, а згодом приєднався до команди Вінницької птахофабрики філії «Переробний комплекс». Працював вантажником дільниці інжектування. У колективі його знали як уважного, надійного й доброзичливого працівника.

У липні 2022 року В’ячеслава мобілізували до лав Збройних Сил України. Він служив у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади, обіймаючи посаду вогнеметника у роті радіаційного, хімічного та біологічного захисту.

З 29 березня 2023 року В’ячеслав вважався зниклим безвісти в районі населеного пункту Богданівка на Бахмутському напрямку. Згодом надійшло підтвердження його загибелі.

Пам’ять про В’ячеслава Борисова збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як чесну, спокійну й справедливу людину.

Мав двох братів. Працював вантажником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики».
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, пішов добровольцем у ЗСУ. Загинув герой 28 серпня 2022 року.

Колега Юлія Мартинюк про Василя:  

«Був добрим, щирим та чуйним. Душа компанії — завжди підтримував та підбадьорював. Людина, яка жила не для себе, а для інших: у будь-який час готовий допомогти. До лав ЗСУ пішов добровольцем з перших днів повномасштабного вторгнення як справжній патріот своєї країни». 

Валерій народився в селі Михайлівка Миронівської територіальної громади. Після закінчення місцевої школи вступив до Богуславського ПТУ №16, де здобув фах бухгалтера. У 2000 році одружився й переїхав до Миронівки. Разом із дружиною Інною виховали трьох синів — Олександра, Артема та Макара.

23 роки Валерій працював оператором виробничої дільниці олійно-пресового цеху Миронівського заводу з виготовлення круп і комбікормів. Колеги знали його як доброзичливу й надійну людину, на яку завжди можна було покластися.

7 березня 2025 року його призвали на військову службу. Служив стрільцем-помічником гранатометника у складі 4-го десантно-штурмового відділення.

21 травня того ж року Валерій загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Попів Яр Краматорського району Донецької області.

Був людиною з великим серцем та щирою усмішкою. Оператором виробничої дільниці на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». Другом, колегою.

9 квітня Ігор пішов добровольцем в ЗСУ. 9 серпня отримав поранення на Донеччині. Після лікування повернувся до війська і вирушив в село Водяне в Донецькій області. Там і загинув 9 листопада 2022 року через травму, отриману внаслідок вибуху.

Інна Таранушенко, молодший майстер дільниці заморозки тушки та частин тушки, згадує про Ігоря:  

«Сім’я для нього була на першому місці, був єдиним сином у батьків і мав донечку, сина та дбайливу дружину. Воювати пішов добровільно, дзвінок про призов застав на роботі. Гарний працівник, добрий друг та відповідальний колега». 

Леонід Іванович Брояка народився 26 березня 1983 року в селі Куманівці в родині Івана Васильовича та Юзефи Миколаївни Брояк. Він був єдиним і довгоочікуваним сином у сім’ї. У 1990 році пішов до першого класу Куманівецької школи, де здобув неповну середню освіту.

У 1999 році Леонід продовжив навчання у ПТУ № 20 міста Хмільник, де опанував фах столяра-різьбяра. Після завершення навчання працював на меблевій фабриці у Хмільнику. Згодом пов’язав свій трудовий шлях із ПрАТ «Зернопродукт МХП», де працював робітником з догляду за тваринами на фермі «Відгодівля Великий Митник».

У колективі його знали як відповідального, спокійного та працьовитого працівника — людину, яка чесно виконувала свою справу і не потребувала зайвих слів.

Леонід мав міцну та люблячу сім’ю. Його підтримкою й опорою були дружина Ірина, син Богдан і донька Анна. Поруч завжди залишалися батьки — Іван Васильович і Юзефа Миколаївна, а також бабуся Ядвіжина Станіслава Іванівна, з якою його пов’язував особливий теплий зв’язок.

З початком повномасштабної війни Леонід Іванович став на захист України.

11 червня 2024 року він загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області.

Для односельців, побратимів і колег Леонід Іванович назавжди залишиться щирою, врівноваженою та працьовитою людиною, яка чесно жила, працювала й до кінця залишилася вірною своєму обов’язку.

Володимир народився на Канівщині, у селі Озерище. Закінчив Ліплявську середню школу, здобув фах маляра-штукатура. Разом із родиною проживав у Каневі.

Працював на Миронівській птахофабриці в ремонтно-будівельній службі Птахокомплексу. Колеги цінували його за щирість, людяність і професійність.

У лютому 2023 року став на захист України. Служив командиром відділення розвідки та корегування взводу безпілотних авіаційних комплексів у військовій частині А4773. Був умілим, сміливим і мотивованим бійцем, який щиро виконував свій обов’язок перед Батьківщиною. За службу відзначений нагородами та відзнаками.

15 травня 2025 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Зелене Поле Волноваського району Донецької області, Володимир загинув.

У нього залишилися дружина та двоє маленьких донечок — Олександра та Євгенія. Батьки, сестра й брат також назавжди втратили сина та брата.

Василь народився у січні 1981 року у с. Грушківка, що у Черкаській області.  

У жовтні 2021 року прийшов працювати трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва у Регіональному центрі логістики м. Канів.

Чорний Віталій, керівник колони спеціальної техніки, згадує: «Василь був відповідальним, сумлінним та досвідченим працівником. Виконував свою роботу на відмінно та ще й новачкам давав поради та рекомендації, був завжди готовий допомогти. Як людина він також мав гарні якості – товариський, щирий, відкритий. Це велика втрата для нашої команди та, звичайно, для рідних.»

На початку 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України. З того часу наш Герой майже всю службу провів у гарячих точках на передовій. У лавах ЗСУ його також нагородили відзнакою президента та медаллю «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ».  

Загинув у жовтні 2023 року під Авдіївкою Донецької області, внаслідок важкого поранення. Наш Герой похований 27 жовтня у своєму рідному селі. 

У Василя залишилася дружина та дві доньки. Його сміливість і відвага – приклад для наслідування. Ми збережемо пам’ять у наших серцях, розповідаючи про його сміливість наступним поколінням. 

Народився Олександр у смт Рокитне Білоцерківського району, де минули його юнацькі роки. У школі займався спортом і мріяв служити в армії, але через травму тоді не зміг здійснити цю мрію.

Працював оператором лінії на виробництві харчової продукції, де його знали як відповідального й надійного колегу.

У січні 2023 року Олександр вступив до лав Збройних сил у складі 32-ї окремої механізованої бригади. Служив у Харкові, боронив українські землі на Куп’янському напрямку. У лютому 2024 року, під час виконання бойового завдання в селі Синьківка на Харківщині, отримав поранення. Після лікування вже у травні повернувся на передову, а восени воював на Донеччині.

1 лютого 2025 року Олександр загинув на Покровському напрямку внаслідок вибухової травми.

Рідні згадують його як людину з великим серцем і світлою душею — люблячого чоловіка, найкращого батька, доброго, надійного та веселого. Він завжди підтримував і підбадьорював інших, не дозволяв втрачати надію. Саме таким він залишиться в нашій пам’яті назавжди.

Сергій народився  у селі Гранів, тут він здобув освіту та вступив до професійно–технічного училища, аби отримати спеціальність маляра–штукатура.  

Майже 10 років Сергій працював на Вінницькій птахофабриці, бо приєднався до компанії у 2014 році. Був підсобним робітником у цеху різки.  

З вересня 2023 року став на захист України. Останнє бойове завдання Герой виконував 2 січня 2024 року біля села Новомихайлівка Покровського району Донецької області.  

Поховали Героя у його рідному селі. Світло своєї душі він залишив у серцях мами, дружини та доньки, які плекатимуть пам’ять про нього. 

До того брав участь в АТО. 

Олександр родом з села Носівці. Останні кілька років працював в Зернопродукті трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва. 

Наш колега був веселим, життєрадісним, вірним товаришем. 

3 травня 2022 року його серце назавжди зупинилося.  

«Це був мій напарник і один із найкращих товаришів, — розповідає Віктор Діхтяр, тракторист-машиніст, про свого колегу. —  Я з великим болем і жалем згадую про нього. Ми разом пропрацювали три роки. Це була людина, на яку я завжди міг покластися. Коли 24 лютого він почув, що росія почала повномасштабний наступ, в ЗСУ пішов добровольцем. Сашко ще з 2014 року тричі брав участь в АТО. Він любив Україну, родину та роботу. І всюди був відданим та старанним. Захоплювався технікою, дуже смачно куховарив. Бувало, збиралися у вихідні на відпочинок, то Сашко у нас був кухарем. Ми втратили золоту людину: порядну, відважну, добру, чуйну, талановиту та людяну.
Вічний спокій надійному товаришеві». 

«Його поважали колеги. Усі знали, що Павло завжди прийде на допомогу, завжди виручить. Йому можна було зателефонувати в будь-який час доби і я був впевнений, що він  не тільки відповість, а й прийде чи приїде, якщо потрібно. Він був сміливим, відважним, не боявся брати відповідальності. Ми втратили не лише кваліфікованого колегу, а й надійного товариша та щиру людину. Важко говорити, бо біль не зникає. Нехай спочиває з Богом», — говорить Василь Крижанівський, згадуючи Павла Вечерка.

11 лютого 2023 року Володимир приєднався до лав Збройних сил України. Служив на посаді старшого водія десантно-штурмового батальйону.

29-річний Володимир Вітошкін загинув під час бою поблизу Красногорівки Покровського району Донецької області 31 березня 2024 року.

Без батька залишились 7-річний синочок Дмитро та 8-місячна донечка Євгенія. 

Як колега, він був прикладом відданості справі, і його пам’ять надихатиме не лише його дітей, а й усіх, хто мав честь працювати поруч із ним.

У липні 2024 року, коли Віктору виповнилося 40 років, він був мобілізований до 177 батальйону резерву, 121 ОБрТрО. У грудні того ж року загинув. У Віктора залишилися дружина та двоє дітей. 

«Віктор був енергійним і позитивним. Де він – там завжди панувала атмосфера легкості та доброзичливості. Врівноважений та щирий. Бог забирає найкращих», – каже про нього Володимир Островський, завідувач складу РЦ «Індустріальна кухня.

Таким було життя нашого героя до повномасштабного вторгнення, до того, як 14 серпня 2022 року в Авдіївці за наші життя він віддав своє.  

З дружиною Інною вони одружилися напередодні загибелі Олександра:

« Для мене він був найкращим чоловіком — добрим, уважним, працьовитим. Я не можу вам передати — для нас він був цілим світом». 

Товариш Артем Шеремет згадує:

«Щирий, добрий та благородний  — таким був Саша. Завжди був поряд чи з порадою, чи за спільною справою. Був дуже справедливим і не боявся висловлювати свою думку завжди професійно та чесно. Познайомились ми на роботі в 2017 році та працювали пліч-о-пліч щодня . Я завжди дивувався, де він на все знаходиться час — на родину, захоплення, друзів. Свій будинок він збудував сам, з нуля. Не встиг закінчити лише внутрішню роботу. А яке в нього було вино малинове — словами не передати!   

Коли приїздив з війни у ​​відпустку на кілька днів, то не зволікав. Летів у магазин, купував листи металу, аби закінчити роботу над брамою для родинного будинку. Таким він був. Про себе ніколи не думав». 

Роман Волосенко народився 26 вересня 1993 року в селі Мізяків Калинівського району Вінницької області. З 1997 року разом із родиною проживав у селі Улянівка Тульчинського району, де минули його дитячі та юнацькі роки.

21 грудня 2022 року Роман приєднався до команди Переробного комплексу філії ТОВ «Вінницька птахофабрика». Працював вантажником на складі готової продукції. Колеги згадують його як відповідального та працелюбного працівника, який сумлінно виконував свої обов’язки й не уникав складної роботи.

27 жовтня 2024 року Романа мобілізували до лав Збройних Сил України. Він проходив службу у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади на посаді сапера відділення інженерно-саперної роти. Служба вимагала зосередженості, витримки та відповідальності — якостей, притаманних Роману і в цивільному житті.

З 22 травня 2025 року Роман вважався зниклим безвісти. Згодом, за результатами ДНК-експертизи, було підтверджено його загибель. Він загинув 22 травня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Серебрянка Донецької області.

Пам’ять про Романа Волосенка збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як надійну, спокійну й відповідальну людину.

Олександр Гавриленко пропрацював на Миронівській птахофабриці 11 років. Протягом цього часу доводилося і воювати. 

Вперше — з 13 липня 2015 року до 1 жовтня 2016 року, коли був призваний на військову службу і отримав посвідчення учасника бойових дій. 

Вдруге — з 24 лютого, коли пішов до військкомату не чекаючи виклику. Служба Олександра закінчилася назавжди 25 травня 2022 року.

Сергій Собко, підсобний робітник в цеху первинної обробки, про Олександра:  

«Саня загинув у травні, а мені й досі важко це усвідомлювати й приймати. Ми разом працювали 8 років і були вже більше, ніж колеги, були друзями. Що мені в ньому найбільше подобалося, так це те, що він був обов’язковий і цілеспрямований. Якщо він ділився своїми планами, то я знав, що він це точно зробить. Коли він ставив перед собою ціль, то йшов до неї. І всього у своєму житті досягав сам. Він одружився, мав двох синів, купив будинок і практично власними силами зробив там ремонт… І так було в усьому. Завжди йшов до своєї мрії.  

В перші місяці ми спілкувалися, а далі рідше, бо не завжди в нього була можливість. Переписувалися, планували зустрітись. Але не судилося…». 

Микола Гаврилюк народився 12 квітня 1973 року в багатодітній селянській родині в селі Війтівці Липовецького району. Він був наймолодшим у сім’ї. Після закінчення 9 класів місцевої школи продовжив навчання у Зозівському ПТУ № 33, де здобув спеціальність тракториста-машиніста.

Після училища повернувся в рідне село. Працював із любов’ю до своєї справи, вирізнявся працьовитістю, доброзичливістю та відданістю роботі. Відслужив строкову службу, після чого повернувся додому. Згодом придбав власну хату та почав працювати у Війтовецькому відділенні ПрАТ «Зернопродукт МХП» на тваринницькій фермі. Його добре знали й цінували як відповідального та роботящого працівника.

16 квітня 2024 року Микола був мобілізований ІІ відділом Вінницького ТЦК та СП. Служив стрільцем-снайпером 1 штурмового відділення 1 штурмового взводу 1 роти. Разом із побратимами його підрозділ був дислокований у районі Бахмута.

23 червня 2024 року Микола Гаврилюк загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Сокіл поблизу Новопокровського Донецької області. Родина провела у тривожному очікуванні 9 місяців і 10 днів, перш ніж отримала підтвердження.

Микола Гаврилюк назавжди залишиться в пам’яті рідних, колег і всіх, хто знав його особисто.

Максим народився у серпні 1990 року. У травні 2022 року почав працювати на Миронівській птахофабриці інженером з обслуговування житлово-комунального господарства. 

Сергій Ситник, завідувач господарства Комплексу з переробки курчат-бройлерів та керівник, розповів: «Максим був неймовірною людиною. Він класний друг, чуйний і завжди готовий допомогти. Я його недовго знав, але ми зблизилися і часто спілкувалися. Він був дуже позитивним. У роботі хваткий, за що б не взявся – завжди успішно доводив до завершення. На захист Батьківщини став ще з перших днів, записався до тероборони. Він до цього ставився дуже відповідально й свідомо. Казав, що боронити Україну справа українців, тому вважав це і своїм обов’язком». 

Наш Герой став до лав Збройних Сил України у вересні минулого року. Після навчання отримав посаду навідника гармати у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади. В травні 2023 року загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області. 

У Максима залишилася дружина Каріна, яка також працює на підприємстві, батько та сестра Алла. 

Юрій народився 29 листопада 1999 року в селі Апрелівське Бобринецького району Кіровоградської області. Навчався у місцевій загальноосвітній школі. Після її закінчення вступив до Єланецького аграрного ліцею, де здобув професію механіка-тракториста.

У 2018 році Юрій розпочав службу в армії. Після її завершення влаштувався працювати на Миронівську птахофабрику. На підприємстві працював робітником у цеху різки.

На захист України Юрій став 27 вересня 2023 року. Він служив водієм-заправником автомобільного відділення підвозу пального та мастильних матеріалів однієї з військових частин.

7 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання Юрій зник безвісти поблизу Авдіївки на Донеччині. Згодом його було визнано загиблим.

Юрій Галіба назавжди залишиться в пам’яті рідних, колег і всіх, хто знав його як щиру й надійну людину.

Ось як його згадує колега, інженер-енергетик Ілля Червонніков:  

«Ми з Миколою працювали разом два роки. В роботі він був відповідальним, брався за всі завдання. А головне — був добрий, чуйний, мав хороше почуття гумору. У війську підтримував хлопців, був на позитиві. Ми з ним щотижня спілкувалися й попри всі жахи війни, він знаходив місце для доброго жарту.   

У своєму підрозділі Микола відповідав за матеріально-технічне забезпечення, і його побратими кажуть, що він завжди виконував бойові задачі сумлінно.

Микола був у АТО в 2014 році, мав офіцерське звання. Мобілізували його навесні 2022 року й після навчання відправили на фронт. Він штурмував Лиман, воював на Сватівському напрямку». 

Дружина та двоє синів чекали чоловіка та батька додому.
Працівники «Урожаю» — колегу, тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва та друга. 

Володимир не повернувся. 21 липня 2022 року він загинув на війні. 

Колеги згадують, що наш герой завжди був на позитиві, не боявся нічого нового та із задоволенням брався за різні завдання. Цікавився всім, що пов’язане з технікою. Його ідеї щодо ремонтів завжди були креативні. 

«Для Володимира не існувало завдань, яких він не міг би виконати. Особливо що стосувалося техніки. Це була і його робота, і його захоплення. Він завжди був попереду нас та на голову вище за інших.   

Його улюбленець, трактор МТЗ 1221, вирізнявся з-поміж нашої техніки. Як кажуть «світився, мов гірлянда». Всі новинки, які з’являлися в інтернеті, зразу можна було побачити на його тракторі. Ні в кого такого не було. Навіть у вільний час він займався його вдосконаленням.   

Завжди на позитиві та готовий допомогти колегам. Коли всі тривожно говорили про можливу війну, він спокійно відповідав, що все буде добре», — згадує колега Юрій Волков. 

Володимир Гнівчинський народився 17 лютого 1978 року в місті Бурштин Івано-Франківської області. Ще в дитинстві разом із родиною переїхав до Ладижина, який став для нього рідним містом.

Працював водієм автотранспортних засобів у колоні пасажирських перевезень. У 2016 році приєднався до команди МХП, де працював водієм. Для нього дисципліна, відповідальність і дотримання правил були частиною щоденної роботи.

У період повномасштабної війни Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України. З 2 серпня 2023 року він проходив службу на посаді гранатометника у складі 11-го окремого штурмового батальйону ЗСУ, виконуючи бойові завдання разом із підрозділом.

29 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Карлівка Покровського району Донецької області зв’язок із Володимиром обірвався. До січня 2026 року він вважався зниклим безвісти.

Пам’ять про Володимира Гнівчинського збережеться серед рідних, колег і побратимів — як про зібрану, відповідальну людину, яка тримала слово і до кінця виконувала свій обов’язок.

Сергій народився 23 січня 1997 року в селі Зеленянка Крижопільського району Вінницької області. Разом із дружиною та двома синами проживав у селі Лугова, а у 2020 році родина переїхала до села Війтівка.

З 2016 року Сергій працював на Переробному комплексі філії ТОВ «Вінницька птахофабрика» оператором виробничої дільниці служби з ремонту виробничого обладнання цеху пакування. Колеги знали його як уважного й відповідального працівника, який спокійно робив свою справу і не підводив команду.

24 липня 2024 року Сергій був призваний до лав Збройних Сил України. Після проходження військового вишколу він став на захист країни.

16 листопада 2024 року Сергій Голодюк вважався безвісти зниклим. Згодом підтвердилася найгірша звістка: він загинув під час ведення оборони в районі населеного пункту Вознесенка Донецької області.

У Сергія залишилися дружина і двоє синів.

Сергій Гонтаренко народився 10.03.1982 р. в с. Ярмолинці. Пізніше разом з сім’єю переїхав до села Харпачка. Згодом почав працювати на філії «Переробний комплекс» вантажником у цеху м’ясо-механічної обробки.  

Він був прекрасним сім’янином та батьком, виховував 3-х діток — двох донечок та сина.  

Нашого героя мобілізували до лав Збройних Сил України у лютому 2023 року. Тут він став матросом у 88 батальйоні морської піхоти ВМС. Разом з побратимами воював на Донеччині. Загинув смертю хоробрих 13 червня 2023 року під час виконання бойового завдання внаслідок смертельного поранення.  

«Сергій був золотою людиною, люблячим чоловіком, чудовим батьком своїм дітям. Спокійний, врівноважений, завжди привітний. У селі всі його знають, тут не знайдеш людини, яка б не сказала про нього щось хороше», — розповідають про Сергія друзі.  

Боронив українську землю в складі мотопіхотної роти, був стрільцем-снайпером. До цього вже брав участь в АТО у 2014 році. Віктора шанували за добрий, позитивний характер, він був взірцем порядності і патріотизму. 

Дружина залишилася без чоловіка, двоє діток — без батька, колектив — без кваліфікованого оператора виробничої дільниці, колеги та друга.

Анатолій Великий, оператор виробничої дільниці елеватора зернових культур, говорить про свого колегу:  

«Ніколи не думав, що Вітя може загинути. Він же прапорщик, такий справжній, що його мала б оминути смерть. Та забрала найкращого друга, батька, чоловіка та колегу. Я знайомий з ним понад 15 років, раніше разом працювали на іншому підприємстві, потім на МЗВКК. З часом з’ясували, що наші військові частини при службі в армії були зовсім поруч, тож завжди були теми для розмов та військові жарти. А працювати з ним завжди було весело і з позитивом. І хоч ми не були в одній зміні, та часто перетинались на різноманітних ділянках роботи. Він — душа компанії, надійний помічник, який ніколи не відмовить не лише друзям, а й знайомим. Дуже любив своїх дітей та дружину, особливо молодшу донечку. Остання розмова з ним була дуже тяжка, він зізнався, що не хотів їхати від родини, проте за обов’язком служби перед країною та з любові до родини їхав захищати всіх. Я завжди намагався його проводити на війну, чи то ще в АТО, чи вже зараз, так і провів його в останню путь». 

Олександр народився у 1994 році. Жив у Бершадській громаді, у селі Флорине. У МХП прийшов працювати вантажником цеху різки — на Переробний комплекс Вінницької птахофабрики.  

Олександр мав різні захоплення — любив музику, вміло грав на гітарі, був вправним столяром та виготовляв вироби з дерева. Зі слів сестри наш Герой був доброю та чуйною людиною.  

Світлана Лиховид, майстер дільниці цеху різки, говорить: «Важко згадувати. Великий жаль, великий сум від його загибелі. Олександр був дружелюбним, комунікабельним, толковим, таких насправді мало. У нього з колегами був тісний зв’язок, вони підтримували один одного та допомагали у всьому. Був справедливим та чесним. Не можу повірити, що це сталось». 

Життя Олександра обірвалось у квітні 2023 року. Він загинув поблизу населеного пункту Озарянівка Бахмутського району Донецької області. 

Народився 26 червня 1976 року в селі Високе Томашпільського району.  У травні 2023 року приєднався до команди Філії «Птахокомплекс» Вінницької птахофабрики, де працював слюсарем-ремонтником.
У жовтні 2023 року був мобілізований до Збройних сил України. Починав як стрілець, помічник гранатометника, а згодом отримав звання командира першого стрілецького відділення стрілецької роти.

«Іван був людиною слова. У роботі — дисциплінований і уважний, завжди виконував завдання якісно й вчасно. У спілкуванні — щирий і відвертий. Ми завжди будемо його шанувати та пам’ятати. Для нашого колективу він назавжди залишиться прикладом мужності й відданості», — згадує Ігор Яценко, начальник ремонтно-механічної служби. 

27 лютого 2025 року, виконуючи бойове завдання у місті Вовчанськ на Харківщині, Іван Гончарук загинув.

На Миронівській птахофабриці Павло працював електриком цеху 4 розряду з 5 квітня 2022 року.

Навесні 2023 року він був мобілізований до Збройних сил України. Воював у 118 бригаді спеціального взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів. За проявлену мужність і успішне виконання завдань під час Павло нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».

Павло Градоблянський загинув у результаті артилерійського обстрілу 5 вересня 2024 року біля села Водяне Донецької області.

Він народився в селі Сотники Корсунь-Шевченківського району. Дитячі та юнацькі роки пройшли в селі Грищинці на Канівщині.  Навчався у місцевій загальноосвітній школі. А у 2004 році вступив до Ржищівського індустріально-педагогічного технікуму на спеціальність «майстер виробничого навчання». Вищу освіту здобув у Черкаському державному технологічному університеті за спеціальністю «Теплоенергетика» та отримав кваліфікацію інженера-енергетика. 

Зі слів мами, Павло був майстром на всі руки, з дитинства мав творчі здібності, любив працювати з деревиною, займався столярством. 

Павло віддав своє життя за Україну, захищаючи рідну землю від ворога. Його завжди пам’ятатимуть, як люблячого сина, турботливого батька, чудового та талановитого працівника, сміливого воїна. 

Схиляємо голови перед його подвигом. Вічна слава і пам’ять Герою! 

«Дід» мав бойовий досвід — був учасником АТО з 2014 року.  
 
Працював водієм навантажувача на підприємстві «Оріль-Лідер», де і зустрів своє кохання — майбутню дружину Ірину.  
Про Віктора згадують як про добру, веселу та чуйну людину, гарного чоловіка, батька та дідуся. Завжди був доброзичливий, усміхнений, полюбляв жарти.  

Життя Віктора обірвалось у травні 2022 року.

«На початку служби Віктор отримав позивний «Козачок». Проте, він обожнював свою онучку, постійно про неї розповідав побратимам, згадував її, і позивний трансформувався в «Дід», — кажуть про Віктора колеги Едуард Черненко та Олександр Лісний.  

Загинув 16 червня 2022 року біля села Дементіївка на Харківщині.

«24 лютого, в перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну, Володимир пішов у військкомат. 
Зателефонував мені близько 7 ранку і сказав, що він уже стоїть в черзі і тут дуже багато охочих боронити рідну землю. У телефонній слухавці я постійно чув вигуки: «хлопці, слава Україні! Героям слава!». Вже пізніше колега розповів, що став кулеметником. Тоді він сказав: «через мене ворог не пройде».
Спочатку обороняв околиці Києва, а потім звільняв Ірпінь, Бучу та ряд населених пунктів на північному сході від Харкова.

16 червня в бою з ворожою ДРГ біля села Дементіївка Володимир загинув. Командир підрозділу розповів, як все було: «Ми розгромили ДРГ. Вони не пройшли через нашу лінію оборони». Ворог дійсно не пройшов, як і говорив Володимир. Дотримав слова — як робив це завжди», — розповідає колега Віталій Адамчук.

Олександр Данилко як робітник з комплексного обслуговування сільськогосподарського виробництва на філії Птахокомплекс «Вінницької птахофабрики» завжди був відповідальний, а як людина  — чесний та великодушний.

Олександр був активною людиною, цікавився спортом, захоплювався футболом. Загинув наш Герой 30 грудня 2022 року.

Валерій Швидкий, бригадир бригади з відлову птиці №1, розповідає про Олександра:  

«Олександр був на перший погляд мовчазний, але розважливий. З ним я завжди знаходив спільну мову».  

Дружина Ольга Данилко каже:

«Люблячий батько, найкращий чоловік. Завжди всіх підтримував, вмів вислухати. Найбільш за все любив проводити час в колі нашої сім’ї. Радів нашим дітям. Захоплювався риболовлею та любив ремонтувати свою машину». 

Роман народився в селі Шаулиха Тальнівського району Черкаської області. Тут же жив і працював — на Миронівській птахофабриці, у складі готової продукції.

У лютому 2024 року добровільно вступив до лав Збройних сил України. Служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді та у військовій частині А0284 як кулеметник. Брав участь у бойових діях на Курщині.

28 лютого 2025 року Роман загинув під час ворожого наступу, виконуючи бойове завдання.

Василь Денисюк був вантажником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». Разом з ним на підприємстві працювали дружина та старший син.  

Без чоловіка залишилася дружина, без батька — двоє синів.  

Тетяна Розбіцька так каже про свого колегу:  

«Він завжди був у центрі компанії та колективу. Кожному міг допомогти та підтримати. Вася був одним з найкращих людей, яких я знала.  

Звістка, що його не стало — трагедія для всього колективу. Він ніколи ні з ким не конфліктував, багато жартував та поспішав жити, в нього було стільки планів, що вистачило б на декілька життів.  

Мав двох синів і мріяв, як і кожен батько, «поставити на ноги» ще молодшого сина та дати гідне майбутнє.  

Вася — стержень та душа всього колективу. Між собою говоримо, що доки на дільниці буде працювати людина, яка знала його, він буде завжди з нами поруч —  так нам його не вистачає».  

Олександр народився у місті Бершадь. Пройшов шлях від студента КПІ до захисника Батьківщини.

Разом з коханою дружиною Олександр виховував двох дітей.
Його трудовий шлях був різноманітним: від охоронця до слюсаря-ремонтника на Переробному комплексі «Вінницької птахофабрики», але завжди сповненим відповідальності та старанності.

У березні 2022 року, коли країна потребувала захисту, Олександр став до лав ЗСУ. 8 квітня 2024 року, виконуючи бойове завдання на Донеччині, він віддав найдорожче — своє життя за свободу України.

Олександр назавжди залишиться в нашій пам’яті як мужній воїн, люблячий батько, вірний побратим і справжній герой. Його подвиг — це нагадування про ціну свободи і незламність українського духу.

Олег влаштувався на роботу на Вінницьку птахофабрику у 2018 році. Працював пекарем в їдальні, де зарекомендував себе кваліфікованим та гарним працівником. Весь свій позитив та сонячний настрій вкладав у роботу. 

Наталія Гаврилюк, шеф-кухарка філії «Переробний комплекс», поділилась: «Інакше як Олежка до нього ніхто не звертався. Він був людиною з величезним серцем, надійним колегою. Завжди приходив дівчатам на допомогу, навіть якщо свою роботу вже зробив. Понад усе любив свою родину. Над дітьми аж трусився. Нам дуже не вистачає нашого ангела». 

Олег був люблячим чоловіком, батьком двох дітей. Намагався весь вільний час проводити з ними. А ще мав хобі – займався вирощуванням кімнатних рослин.  

З перших днів війни Олег пішов до війська добровольцем, згодом був зарахований сержантом у 59-у бригаду. Він бачив жахіття війни, брав участь у боях на Донеччині, рятував життя побратимів. Був відважним, сміливим солдатом. Його безстрашністю захоплювалися! 

Захисник, вірний військовій присязі, загинув у жорстокому бою з ненависним ворогом біля населеного пункту Водяне Донецької області 14 лютого 2023 року. В останню путь Героя — Олега Дєєва, військовослужбовця, сержанта ЗСУ – проводжали всією громадою.  

Теплі спогади про тата, чоловіка, друга та сина залишаться у близьких та у всіх нас. 

У грудні 2018 року Олександр Дикун прийшов працювати на ферму. Вже з перших днів він легко влився в колектив і зарекомендував себе як працьовитий, сумлінний та надійний працівник.

У серпні 2024 року став на захист України у складі Збройних сил. Служив бійцем 28-ї бригади, боронив Донеччину. Там зазнав поранення, але після лікування повернувся до побратимів і знову став у стрій.

У березні 2025 року Олександр зник безвісти. Згодом надійшло трагічне підтвердження його загибелі.

Мирослав Дівізінські народився і проживав у селі Тиманівка Тульчинської громади. Працював вантажником на Переробному комплексі Вінницької птахофабрики, де його цінували за старанність і відповідальність. 
 
Після призову до Збройних сил Мирослав став навідником десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу 9-ї десантно-штурмової роти 3-го десантно-штурмового батальйону. 
 
11 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання, наш колега загинув.

Юрій Дмитрович народився в селі Лобойківка. З ранніх років вирізнявся спокійним характером, відповідальністю та щирим ставленням до людей.

З 2016 по 2019 рік Юрій захищав Батьківщину у складі Збройних Сил України. Після завершення контракту повернувся до мирного життя та прийшов працювати на ПрАТ «Оріль-Лідер».

У 2021 році Юрій знову став до лав захисників. Служив у складі 53-ї танкової механізованої бригади, мав звання майстер-сержанта.

10 листопада 2022 року серце Юрія Дмитровича зупинилося.

У нього залишилися дружина, двоє синів та мати — ті, для кого він був опорою, прикладом і гордістю.

Юрія Дмитровича пам’ятають як доброго, чуйного й справедливого чоловіка, який ніколи не шукав легких шляхів і завжди залишався вірним своїм принципам. Його людяність і внутрішня сила залишили глибокий слід у серцях тих, хто його знав.

Без сина залишилися батьки. Володимира згадують як життєрадісного, доброзичливого колегу, який з великою повагою ставився до колег та знайомих. 

Загинув наш герой 15 липня 2022 року.

Віталій Марчук, начальник цеху, каже про Володимира:  

«Я взяв Володю на роботу, ще коли той був хлопчиною, оператором на елеваторі олійних культур. Потім він пішов до армії, після — брав участь в АТО. Як повернувся, я знову забрав його до себе, лиш тепер — в олієпресовий цех. Вивчив його на оператора та готував на начальника зміни, адже він вже заміняв колегу на цій посаді. Володя був здібний та працьовитий, з гарним професійним майбутнім. Та з початку вторгнення росії він з першого ж дня пішов до військкомату записуватись до лав ЗСУ. Був таким справжнім небагатослівним патріотом. Шкода, не встиг одружитись. Я знаю всю його родину і сумую разом з ними, адже Вова дійсно був у роботі з усіма важливими компетенціями, а в житті — добрий, цікавий та дружній, з величезним захопленням риболовлею, завжди там проводив свій весь вільний час».  

Валерій з 2021 року мав підписаний контракт на службу в ЗСУ.

Загинув 18 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині.

Сергій Будник, начальник елеватора, розповідає про Валерія: 

«Валерій — один із найдобросовісніших працівників. Спочатку працював машиністом навантажувальних та розвантажувальних робіт, потім через хороші здібності став оператором виробничої дільниці. Був вірним товаришем, з колегами мав добрі стосунки. Валерій працьовитий та ініціативний, тому завжди довіряв йому будь-які задачі і знав, що все буде виконано. Нам його дуже не вистачатиме».  

«І він це зробив – захищав Україну і всіх нас. Шкода лише, що ціною власного життя. Молодий хлопець, у якого попереду було все життя. Для рідних, і для нашого колективу він Герой».

Андрій родом із села Степанці на Канівщині. Працював на «Миронівській птахофабриці» з 2017 року, в цеху замороження. Був оператором лінії у виробництві харчової продукції.

До лав ЗСУ вступив практично з перших днів повномасштабної війни – у березні 2022 року.
Служив на Донецькому напрямку, у складі 110-ї бригади.  Загинув 15.02.2024 у віці 25  років, обороняючи Авдіївку на позиції «Зеніт».

Захисник був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю «Захиснику Вітчизни» та почесною відзнакою військової частини А4007 «За оборону Авдіївки».

В нього лишилися дружина, донька, а також мама та сестра.

Роман Олександрович Душко народився 21 травня 1980 року в Черкасах. Разом із дружиною мешкав у селі Яснозір’я.

Чотири роки Роман працював оператором виробничої дільниці ремонтного молодняку № 11 на птахофабриці «Перемога Нова». Колеги знали його як надійного й сумлінного працівника, який відповідально ставився до своїх обов’язків і підтримував доброзичливу атмосферу в колективі. На нього можна було покластися в будь-якій ситуації.

20 січня 2023 року Романа призвали до лав Збройних Сил України. Він служив у складі 82-ї окремої штурмової бригади (військова частина А2582).

У вересні 2023 року, виконуючи бойове завдання, Роман зник безвісти. У грудні 2025 року рідні отримали звістку про його загибель.

За словами тестя, Роман був спокійною та доброю людиною, готовою підтримати в будь-який момент. Любив ходити по гриби, захоплювався риболовлею та конструював різні моделі.

Пам’ять про Романа Душко назавжди залишиться з рідними, друзями та колегами.

Тимофій Железняк народився в 1980 році в селі Тишківка. Пізніше переїхав до міста Новомиргород, що на Кіровоградщині. На Миронівську птахофабрику прийшов працювати у серпні 2022 року — влаштувався підсобним працівником на дільницю з нічної мийки цехів. В середині вересня 2022 року Тимофія мобілізували до ЗСУ, а 18 січня 2023 року наш герой загинув.

Георгій Головченко, майстер дільниці з нічної мийки цехів, розповідає: «Тимофій, на жаль, зовсім мало встиг попрацювати в наших підрозділах, адже його мобілізували до війська. Але й за цей час він встиг проявити себе відповідальним працівником і приємною людиною. В команді запам’ятався товариським і дуже комунікабельним. Ми підтримували зв’язок. Вже коли він був на фронті, то завжди цікавився, що тут у нас на роботі. До служби теж ставився відповідально, розумів важливість захисту рідної землі. Також отримав підвищення, але не склалося… Пам’ятаємо та дякуємо нашому колезі та всім захисникам». 

Михайло Журахівський народився 28 лютого 1994 року на Житомирщині. У грудні 2019 року приєднався до команди Старинської птахофабрики, працював робітником служби сервісу. Проживав у селі Мирне Бориспільського району. 

У листопаді 2024 року Михайла мобілізувався до лав Збройних сил України, він мав звання старший солдат.  

21 лютого 2025 року Михайло Журахівський загинув унаслідок мінометного обстрілу під час бойових дій поблизу населеного пункту Лозова Ізюмського району Харківської області.

Сергій Анатолійович Забіяка народився 22 жовтня 1970 року в місті Умань Черкаської області. Здобув фах електрогазозварювальника та багато років працював за спеціальністю. Був одружений, разом із дружиною Людмилою виховав двох дітей.

У 2013 році Сергій прийшов працювати на Переробний комплекс Вінницької птахофабрики — підсобним робітником дільниці нічної мийки цехів. За роки роботи зарекомендував себе як відповідальний і працьовитий працівник.

У 2020 році Сергій підписав контракт і став на військову службу на посаді навідника танка танкового взводу оперативного командування «Південь». Після демобілізації 30 серпня 2022 року він повернувся до роботи на Переробний комплекс.

17 лютого 2024 року Сергія було повторно мобілізовано. Він знову служив навідником танка, брав участь у бойових діях та мав військові нагороди.

18 грудня 2025 року Сергій Забіяка помер під час виконання військових обов’язків.

Пам’ять про Сергія Анатолійовича зберігають рідні, колеги та побратими — як про людину, яка трималася своєї справи й до кінця залишалася відповідальною у всьому, що робила.

Сергій Забоєнко народився у селі Яблунів на Канівщині Черкаської області. Тут закінчив місцеву школу і мешкав усе життя.

Після школи вступив до Черкаського професійно-технічного училища № 15, де здобув фах монтажника та лицювальника-плиточника.

З 2017 року працював на Миронівській птахофабриці. Останні роки був дезінфектором на інкубаторно-птахівничій станції. Колеги згадують його як відповідального працівника, який сумлінно виконував свою роботу і ніколи не відмовляв у допомозі.

4 травня 2024 року Сергія було призвано до лав Збройних Сил України. Він мав звання старшого сержанта та служив командиром міномета у єгерському батальйоні 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

10 січня 2026 року Сергій Забоєнко загинув під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку. Трохи більше ніж за місяць йому мало б виповнитися 36 років.

У Сергія залишилися мама та брат.

Колеги згадують його як щиру, відкриту людину, яка працювала без удаваності й завжди залишалася собою. Пам’ять про Сергія Забоєнка зберігають рідні, побратими та колектив підприємства.

Олександр Загарій народився 1 грудня 1988 року та проживав у селі Баланівка Бершадської громади.

У мирному житті працював у філії «Переробний комплекс» ТОВ «Вінницька птахофабрика» підсобним працівником цеху різки. У колективі його знали як відповідального й зосередженого працівника, який був частиною спільного виробничого процесу.

Олександр мав бойовий досвід ще з часів АТО. До лав Збройних Сил України долучився добровільно й під час повномасштабного вторгнення продовжив службу, залишаючись у строю разом із побратимами. Під час служби був командиром танка, старшим сержантом, виконував бойові завдання у складі військової частини А4056.

16 грудня 2025 року Олександр Загарій помер у стаціонарі Одеської обласної клінічної лікарні від поранень, отриманих під час бойових дій.

Пам’ять про Олександра Загарія збережеться серед рідних, колег і побратимів — як про спокійну, відповідальну людину, яка пройшла свій шлях служби до кінця.

До цього наш колега працював птахівником на філії Птахокомплекс «Вінницької птахофабрики». 

Сумлінно ставився до виконання своїх завдань, мав теплі відносини з колективом, був чесним, відвертим, життєрадісним. 

Наш колега пішов добровольцем до лав ЗСУ в березні минулого року. До листопада 2022 року ніс службу в Гайсинському окрузі, а з листопада вирушив на Донеччину. 

Михайло мав дружину, а ще — двох доньок, які тепер залишилися без батька. В житті захоплювався читанням, стрільбою з рушниці, робив вироби з дерева, любив походи з металошукачем.  

Колега Антоніна Тягун так згадує нашого Героя: «Михайло назавжди залишиться в моїй пам’яті світлою людиною з величезним добрим серцем. Якщо комусь потрібна була допомога, він завжди з великим бажанням відгукувався перший. Так було завжди: спочатку допомагав колегам в пташнику, а потім собі. Ми разом працювали на дільниці вирощування близько 4-х років. На війну пішов сам, добровольцем. Коли дзвонив, щоразу говорив, що як тільки відпустка, одразу до нас хоч на день, але вирветься. Дуже сумував за нами. А ми — за ним. І досі. Болить». 

Ігор Заграй народився 4 травня 1987 року в селі Савинці. З 2018 року працював слюсарем з ремонту колісних транспортних засобів у РЦЛ м. Ладижин. За 6 років роботи він проявив себе як хороший працівник, якого поважали й цінували колеги. 
 
27 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Роздольне на Донеччині – Ігор загинув. 
 
«Ігор з відповідальністю підходив до своїх обов’язків, завжди старанно виконуючи поставлені завдання. З колегами у нього складалися теплі й дружні відносини, засновані на взаємній повазі. У перші дні повномасштабного вторгнення він самостійно вирішив стати на захист України, проявивши мужність і патріотизм, які стали прикладом для інших», — говорить Володимир Гонтарук, керівник колони пасажирських перевезень. 

Максим Захарченко пройшов зону АТО/ООС та отримав медаль «Ветеран війни», а в перші дні повномасштабного вторгнення знову став на захист країни.

На Старинську птахофабрику Максим прийшов у 2014 році на посаду електрика, його останнє місце роботи тут — на посаді тракториста транспортної служби.

Під час захисту Бахмута наш колега отримав поранення, а після одужання проходив службу в Курахово, Павлівці та Вугледарі на Донеччині.
16 квітня 2024 родина отримала сповіщення, що воїн зник безвісти. Після проведення аналізу ДНК, 27 січня 2025 року, рідні дізналися, що Максим загинув під час захисту міста Вугледар.

«Дев’ять місяців ми жили з надією, що Максим повернеться додому…», — говорить Дар’я, дружина військового. Без тата також залишився син Дмитро.

Олександр народився 30 червня 1992 року в селі П’ятківка Вінницької області.

До мобілізації він працював на Переробному комплексі філії Вінницької птахофабрики — на дільниці заморозки тушок та частин тушок. Колеги знали його як зосередженого й відповідального працівника, який сумлінно виконував свою роботу.

Після початку повномасштабного вторгнення Олександр був мобілізований 15 березня 2022 року та вступив до спецпідрозділу «Коршун». Його бойовий шлях розпочався з Ірпеня. Далі він брав участь у боях на Харківщині, в районі Сіверська Донецької області, Білогорівки, Лисичанського нафтопереробного заводу та Бахмута. За службу був відзначений нагородами.

Олександр також мав бойовий досвід участі в антитерористичній операції, за час якої був нагороджений двома медалями за оборону Авдіївки.

8 жовтня 2023 року Олександр Зінкевич загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Макіївка Сватівського району Луганської області.

Пам’ять про Олександра залишиться серед рідних, колег і всіх, хто знав його особисто.

З березня 2022 року працював у ВП Ліпляве ТОВ «НВФ «Урожай» трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва.

7 лютого 2024 року Сергія мобілізували до лав ЗСУ. Служив стрільцем-оператором механізованого відділення в/ч А4574.

Наш колега загинув у бою за Україну 2 червня 2024 року поблизу села Костянтинівка Покровського району Донецької області. Без мужнього чоловіка залишилася дружина, без батька — син і дочка, без дідуся — маленький внук, без колеги — родина МХП.

Богдан Зубаченко народився в 2001 році. Був надзвичайно доброю людиною. Займався професійно боксом, завойовував призові місця та отримав багато нагород. 

У січні 2022 прийшов працювати підсобним робітником на дільницю різки цеху переробки м’ясної продукції. Тут він виконував роботу з перепакування замороженої продукції. 

«Богдан був веселою і світлою людиною, мав багато друзів. Для сім’ї він завжди уособлював надійність, відповідальність, самовідданість. Завжди дякував мамі Світлані за те, що прийняла його у свою родину та виховала в любові й піклуванні як рідного сина. Він нікому ні в чому не відмовляв. Його мрії тільки почали здійснюватися: своя родина, діточки, але війна внесла свої корективи. Богдан любив життя, завжди був чесним і порядним, дуже добре ладив з усіма. Унікальною рисою його характеру було вміння знайти спільну мову з кожним. Світла та вічна пам’ять тобі Богдане, герою України! Герої не вмирають!», — написала Тетяна Горлова, колега та односельчанка. 

В перший день війни 24.02.2022 Богдана мобілізували. Спочатку він служив у м. Київ. У березні 2023 року Богдана відправили служити до військової частини, що дислокувалась у Слов’янську. 

17 квітня 2023 року наш Герой загинув під час виконання бойового завдання внаслідок ворожого артилерійського обстрілу в напрямку н.п. Кузьмине Луганської обл. Його рани були несумісні з життям. 

Юнак, що з перших днів став на захист нашої Батьківщини, назавжди залишиться у теплих спогадах його рідних, друзів та колег. 

Народився В’ячеслав у вересні 1984 року у місті Донецьк. У 2003 році закінчив школу-інтернат у Запорізькій області. А вже наступного року здобув професію бджоляра.  

До лютого 2022 року з дружиною та двома донечками Алісою та Єлизаветою проживали у місті Костянтинівка. Після повномасштабного вторгнення переїхали до с. Іванівка. А з вересня 2023 року почав разом із дружиною працювати на МПЗ «Легко». 

Олег Балабан, майстер цеху упаковки, де працював В’ячеслав, згадує: «В’ячеслав був відповідальним працівником, постійно допомагав колегам. У будь-якій ситуації залишався спокійним, врівноваженим та зазвичай з усмішкою». 

З листопада 2022 року захищав українські землі у десантно-штурмовому відділенні на посаді матроса. Майже через рік, 27 жовтня 2023 року, загинув, обороняючи Херсонщину.  

Він збирав монети, а ще любив майструвати та розбирався в електриці автомобілів. 

Всього мав стажу роботи 30 років, адже почав працювати із 17-ти. 

Сергій мав плани, мрії.  

30 жовтня 2022 року їх не стало, бо не стало нашого героя. 

Євген Нестерець так згадує колегу: «Сергій був не тільки моїм колегою і кумом, а й близьким другом. Щодня ми разом їхали на роботу, разом поверталися разом, відпочивали та допомагали одному. Він завжди був веселим, просто світився від радості. Сергій важко працював та попри це не втрачав свою здатність радіти життю. Любив природу та риболовлю». 

Микита народився у 2000 році. Любив грати у футбол з друзями. У 18 років влаштувався до регіонального центру логістики у м. Запоріжжя вантажником. 

Колега Максим Шишлаков розповів, що Микита був завжди веселим та доброзичливим хлопцем, який мріяв жити зі своєю родиною у вільній країні.  

До строкової служби Героя призвали в листопаді 2020 року. Одразу після її завершення уклав контракт на військову службу строком на 1 рік. Виконував покладені на його обов’язки у десантно-штормових військах.  

За період служби нагороджений грамотою команди військової частини «За старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків».  

З перших днів війни Микита мужньо боронив країну від ворога. Але ворожа куля обірвала його життя 10 березня 2023 року біля населеного пункту Діброва Луганської області. 

Олексій загинув 28 лютого 2022 року.  

Без чоловіка залишилася дружина, без батька — двоє дівчаток.  

Без друга та колеги — працівники Переробного комплексу «Вінницької птахофабрики», де Олексій працював вантажником.   

Наш герой любив риболовлю, був товариською, доброю та порядною людиною.  

Ось як його згадує колега Тетяна Іваницька: 

«Для когось він був другом, для когось — чоловіком, для донечок — батьком… Хтось випадково познайомився з ним там, у горнилах війни, а він, такий світлий і добрий, не дає про себе забути».  

Народився він 18 квітня 1986 року в Ладижині. З 2020 року працював на птахокомплексі Вінницької птахофабрики слюсарем аварійно-відновлювальних робіт. Колеги знали його як людину працьовиту, спокійну й справедливу. 
 
Уперше до війська Олександр був призваний у березні 2016 року та три роки служив у зоні АТО. Коли почалося повномасштабне вторгнення, не чекав повістки — пішов добровольцем. Він обороняв Миколаїв, брав участь у звільненні Херсона, двічі був поранений, але щоразу повертався до служби. У 2023 році його підрозділ відправили на Донецький напрямок. За виконання бойових завдань був нагороджений орденом «Золотий хрест». У 2024 році продовжив службу у складі 59-ї бригади. 
 
17 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Успенівка на Донеччині, молодший сержант, командир зенітного артилерійського відділення Олександр Калініченко загинув. 
 
«Олександр був справжнім патріотом. Він завжди відстоював правду і був надзвичайно справедливим. Він ніколи не просив нічого для себе. Навіть перебуваючи на фронті, повторював: “У мене все є”. Це було його внутрішнє переконання: триматися самому, не обтяжувати інших. Ми цінували його щирість і чесність, і саме таким він назавжди залишиться в нашій пам’яті», — згадує Іван Єленич, колишній керівник Олександра. 

У колективі «МХП-Баффало» Віктора знали як працьовитого, щирого та відповідального колегу, на якого завжди можна було покластися. Він серйозно ставився до справи, поважав колег і залишався людяним у спілкуванні.

Віктор Калуш проживав у селі Ситниця Колківської громади. Тут у нього залишилися діти, дружина, мати та сестра.

У червні 2025 року Віктора мобілізували до лав Збройних Сил України. Він проходив службу у військовій частині А4053. У вирішальний для країни час залишив мирне життя і став на захист України.

22 грудня 2025 року Віктор Калуш загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Зелений Гай Ізюмського району Харківської області.

Пам’ять про Віктора Калуша збережеться серед родини, колег, побратимів і всієї громади — як про спокійну, відповідальну людину, на яку завжди можна було покластися.

Микола народився 24 лютого 1978 року у селі Стебне Звенигородської територіальної громади. У 2014 році він приєднався до команди Катеринопільського елеватора, де працював вантажником.

Того ж року Микола мобілізувався до лав Збройних сил України. Він мужньо боронив Донеччину та Луганщину, а з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році знову без вагань став на захист країни.

У жовтні 2023 року, під час боїв за Лиман, Микола зазнав тяжкого поранення. Кілька днів про нього не було звістки, поки його не знайшли у критичному стані в Дніпрі. Попри невтішні прогнози лікарів, він відчайдушно боровся за життя.

Компанія МХП усіляко підтримувала Миколу та його родину — організовувала лікування, реабілітацію й допомогу у межах програми «МХП Поруч». Та, на жаль, 25 серпня 2025 року серце ветерана зупинилося.

Народився Захисник 22 червня 1982 року в Полонному Хмельницької області, а маленьким хлопчиком із батьками переїхав до Москаленок на Богуславщині, де й закінчив місцеву школу. Після навчання в Городищенському технікумі та строкової служби в армії Дмитро повернувся в рідне село на Богуславщині, знайшов свою другу половинку та створив надійну і міцну сім’ю. Він завжди користувався повагою серед своїх односельців, які характеризують його як чудову й чуйну людину, прекрасного господаря, майстра на всі руки, чуйного й доброзичливого товариша. А зі слів колег він сміливий та надійний. 

25 серпня 2009 року Дмитро влаштувався на МЗВКК в оліє-пресовий цех, де працював пресувальником-віджимачем харчової продукції. За прекрасні показники в роботі був двічі серед кращих працівників підприємства.

Колезі Сергію Іванюку, пресувальнику-віджимачу оліє-пресового цеху, Дмитро запам’ятався привітним та завжди усміхненим, вмів та любив жартувати, був компанійським. З усіма колегами був у дуже добрих стосунках. На нього завжди можна було покластись, йому довіряли. 

Із перших тривожних днів воєнного стану в країні записався в ряди бійців територіальної оборони Богуславської громади. Коли отримав повістку, відправився на фронт захищати своїх рідних у складі 3 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону. 

На превеликий жаль, стрілець, старший солдат Дмитро Касинець повернувся до рідних Москаленок на щиті. Життя Героя 3 квітня 2023 року обірвала жорстока війна…  

Без батькової опіки залишились донька Діана та син Назарій. Навіки у скорботі — мати Людмила Леонідівна, батько Михайло Дмитрович, дружина Інна, сестра Наталія та брат Леонід, для яких він був справжнім старшим братом-порадником.  

Володимира призвали до ЗСУ в один день із сином — 26 лютого 2022 року.  

А 24 вересня 2022 року нашого героя не стало. 

Сергій Святий, керівник колони, згадує Володимира:  

«По життю був добрим, дружелюбним, дуже любив сім’ю та життя. Завжди захоплювався технікою, тракторами, комбайнами. У вільний час будував, створюючи для себе та своєї сім’ї умови для комфортного проживання. Любив відпочинок у лісі, біля річки, любив плавати». 

Микола Кіріченко працював підсобним робітником цеху різки на «Миронівській птахофабриці» 9 місяців. 

Колектив сумує за Миколою. От що колега Надія Ситник згадує про нашого захисника: 

«Коля зовсім був молодий, лише нещодавно відслужив в армії. А тоді прийшов до нас працювати на кулінарну дільницю. Завжди був веселий, позитивний, з ним ніколи не було сумно. Він любив спілкування, вмів підтримати, заспокоїти. В роботі був швидкий, активний, за все брався й доводив до кінця.  

На війну пішов практично відразу. В нього брат був в АТО, тож і Микола завжди казав: “Ховатись не буду й піду, якщо треба буде”. Сміливість була в його характері». 

Павло працював вантажником на складі готової продукції філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики».

Народився наш захисник у селі Нова Ободівка. Після закінчення школи навчався у Вінницькому професійно-технічному училищі № 5.
В 2016-2018 роках був призваний на службу в Національній гвардії України. Вона загартувала його характер та підготувала до майбутніх випробувань.

Наш колега був не лише відданим працівником, але й люблячим чоловіком та батьком, створивши молоду сім’ю, яка стала його опорою та натхненням.

Він назавжди залишиться в нашій пам’яті як символ молодого покоління героїв — сміливих, відданих та сповнених любові до України.

Вічна пам’ять Герою!

Дружина Любов Карпенко згадує Ігоря таким:  

«Війна мені його подарувала і війна забрала — ми познайомилися у 2014 році, коли я переїхала з Донбасу. Я влаштувалася на роботу на «Перемогу Нову», але тоді ми особливо не спілкувалися, бо працювали в різних бригадах. Потім його перевели в мою бригаду і більше ми не розлучалися. Це було кохання з першого погляду. Він зробив перший крок — знайшов мене у соцмережах, написав повідомлення, казав, що соромився до мене підійти особисто. Він сам ухвалив рішення піти на війну. 26 лютого він та його напарник удвох пішли до військкомату. Він казав, що він — чоловік, що це його відповідальність і він не може вчинити інакше. Я, напевне, тоді неправильно відреагувала: сварилася, відмовляла. Пізніше зрозуміла, що мала підтримувати його рішення, підтримувати його.   

Ігор був веселим чоловіком. Я жодного разу не бачила його похмурим, без настрою, серйозним. Він завжди усміхався, тут всі його таким пам’ятають. Коли він був на роботі, після зміни завжди вмикав музику, і всі колеги танцювали. І я теж часто до них приходила. Болить. Дуже болить. Не вистачає його». 

Руслан Козинський народився у 1979 році. Довгий час жив у місті Тульчин.

Тут же з коханою дружиною виховували чудового сина.

За спеціальністю був зварювальником. У 2017 році почав працювати вантажником у їдальні.

«Ми працювали разом близько 6 років, цього цілком достатньо, аби взнати людину.

З впевненістю можу сказати, що Руслан був дуже добросовісним, чуйним та дисциплінованим.

На нього завжди можна було покластись та не хвилюватись за результат.

Все завжди було на відмінно. У нього були «золоті руки» – любив вдома щось майструвати, і це в нього добре виходило», – поділилась Наталія Гаврилюк, шеф-кухар філії «Переробний комплекс».

Свій вільний час Руслан проводив на дачі, де займався вирощуванням фруктів і овочів, конструюванням.

А скільки цей завзятий рибалка приносив додому риби – не перерахувати.

Весною 2023 року нашого Героя призвали до лав ЗСУ. Він став стрільцем 2 механізованого відділення 1 механізованого взводу механізованої роти. Отримав нагороду за відвагу в бою.

На початку червня 2023 року під час виконання обов’язків поблизу населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області ворог обірвав його життя.  

Пам’ять про нього буде свідченням чесності та обов’язку, який назавжди закарбувався у серцях тих, хто знав Руслана. 

Петро народився у селі Воронів на Коломийщині. Змалку він вирізнявся старанністю, скромністю та щирим ставленням до людей. Після школи обрав для себе професію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва — роботу, яку любив і виконував із великою відповідальністю.

У 2006 році Петро одружився. Разом із дружиною виховував двох синів, для яких був прикладом турботливого батька й надійної опори. Від 2018 року працював у філії «Перспектив» Західного Хабу МХП, де його цінували за порядність, щирість та відданість своїй справі.

Коли країна потребувала захисту, він став до лав Збройних сил України. З 18 березня 2023 року служив матросом, стрільцем, помічником гранатометника у 38-й бригаді морської піхоти.

28 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання біля села Підстепне на Херсонщині Петро загинув від артилерійського обстрілу. Йому було лише 37 років.

«Петро був працівником, на якого завжди можна було покластися. Він любив землю, свою роботу і робив усе з великою відповідальністю. У колективі його цінували за щирість і порядність. Своє життя він віддав за Україну, і ця жертва ніколи не буде забута. Ми завжди зберігатимемо світлу пам’ять про нього», – розповів директор філії «Перспектив» Західного Хабу МХП Іван Бота.

Борис народився у невеликому селі Дзвинячка на Тернопільщині, навчався у Львівському Державному лісотехнічному університеті.

З 2011 року жив у селі Вовчок, разом із дружиною виховував двох донечок. Він почав працювати на Вінницькій птахофабриці у 2014 році – спочатку в цеху різки, а вже за рік перейшов у відділі підтримки облікових систем.

«Борис — людина великого серця, щирої душі та невтомної праці. За час роботи він став не лише незамінним спеціалістом, а й справжнім другом для всіх, хто мав із ним справу. Його знали всі співробітники підприємства, які працювали з комп’ютером, адже Борис завжди знаходив рішення для будь-якої проблеми. Він не вмів сидіти без діла – завжди працював невтомно, як на робочому місці, так і вдома», — розповідає Ігор, керівник Бориса.

У квітні 2023 року наш колега був мобілізований до лав ЗСУ і став командиром взводу зв’язку в десантно-штурмових військах. Його відповідальність та лідерські якості знадобилися і на службі – він був тим, кому довіряли. Борис загинув 7 вересня 2024 року, виконуючи бойове завдання у Сіверську Донецької області.

Його донька Оксана говорить: «Тато був найкращим батьком, чуйним, добрим — прикладом для наслідування мені та сестрі. Важко повірити і змиритись з тим, що він поряд, але не наяву…»

Борис залишиться у пам’яті всіх, хто його знав – як відданий сім’янин, відмінний спеціаліст і воїн, який не вагаючись став на захист України.

Сергій народився у місті Донецьк в 1987 році. Закінчив Донецьку спеціалізовану загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №19. Після чого пішов до Донецького технікуму промислової автоматики. А пізніше — у Харківську національну академію міського господарства. 

У 2013 році разом із сім’єю переїхав до міста Костянтинівка Донецької області. А вже після початку повномасштабного вторгнення оселились у місті Тульчин Вінницької області. Тут Сергій почав працювати у службі експлуатації основного виробничого обладнання оператором виробничої дільниці на Вінницькій птахофабриці. 

Наш Герой встиг зарекомендувати себе амбітною та працелюбною особистістю. Дуже любив проводити час з чудовими доньками 11 та 12 років, був кіноманом. Весь свій вільний час приділяв родині, часто відпочивали на природі. Сергій багато читав, цікавився футболом. 

Його мобілізували 01 грудня 2022 року. Виконував бойові завдання на східному напрямку у лавах 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. 

Сергій Кондратенко загинув 26 травня 2023 року. Чин поховання відбувся у Львові.  

Григорій народився 15 листопада 1996 в с. Василівка. Навчався у Василівській початковій школі та Заозернянській середній школі. У 2015 році закінчив Немирівське професійно-технічне училище. А вже з наступного року служив в лавах Української національної гвардії у місті Київ. 

Пізніше Григорій повернувся додому та працював вантажником на філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики з 2020 року. Він був знаний серед колег своєю відповідальністю, чесністю та приязністю.  

Після призову до аеромобільної роти Збройних Сил України, Григорій проявив себе як сміливий та відданий захисник. Попри ризики, він завжди залишався оптимістом, мріючи про мирне майбутнє для своєї країни. 

2 листопада 2022 року, Григорій загинув. Його родина, друзі та колеги завжди пам’ятатимуть про подвиг Героя!  

Він завжди підставляв своє плече тим, хто потребував його допомоги, ніколи не полишав незакінчену справу.

З листопада 2022 року працював санітаром ветеринарної медицини у СТОВ «Старинська птахофабрика». Проте у вересні 2023 року Анатолій доєднався до лав Збройних сил України.
Він боровся за волю і свободу нашої держави та усією душею вірив у те, що наближає омріяну Перемогу і повернеться до рідного дому. На жаль, не судилося.

«Був добрим батьком та сином, надійним чоловіком – таким він назавжди залишиться у нашій пам’яті», — говорить дружина Тетяна Корнієнко.

«Анатолій був життєрадісним, веселим, надійним колегою та другом. Він завжди допомагав, підтримував та досконало робив свою роботу. У колективі всі відносилися до Анатолія з повагою. На жаль, словами важко загоїти в серці болючу рану втрати», — згадує Микола Горбенко, колега та керівник.

Павло народився 29 липня 1994 року в селі Поташня. Разом із дружиною виховував доньку, яка була його найбільшою гордістю.

На Птахокомплексі Вінницької птахофабрики працював робітником з комплексного обслуговування сільськогосподарського виробництва. Ще до повномасштабного вторгнення Павло мав військовий досвід, брав участь в антитерористичній операції.  

З 27 лютого 2022 року він повернувся до лав Збройних Сил України, ставши частиною ремонтно-відновлювального батальйону.  

Павло загинув під час виконання бойового завдання у населеному пункті Колмаків, Курської області 25 серпня 2024 року.

Народився Валентин на Дніпропетровщині. Ще в дошкільному віці разом із батьками переїхав до села Губник Гайсинського району. Тут закінчив місцеву школу, а після навчався у Знам’янському училищі, де здобув спеціальність залізничника.  

Працював на Вінницькій птахофабриці. Колеги згадують його як добру й життєрадісну людину, з якою завжди було легко й приємно спілкуватися. У роботі вирізнявся відповідальністю та старанністю, будь-яке завдання виконував швидко й якісно.  

«Валентин був тим, на кого завжди можна було покластися. Його спокій і врівноваженість допомагали колективу тримати ритм навіть у складні дні. Він ніколи не шукав виправдань, а просто робив роботу якісно й вчасно. Таких людей цінують і пам’ятають, бо вони створюють атмосферу надійності й довіри», — ділиться Євгеній Слободян, начальник складського господарства. 

 У березні 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади, проходив запеклі бої на Запоріжжі та Донеччині — зокрема біля Роботиного, Мар’їнки та Курахового.  

 23 січня 2025 року загинув неподалік Курахового внаслідок поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу. 

24 лютого змінило його життя — Олег пішов добровольцем боронити незалежність України у складі Бучанської ТРО. Після звільнення Київської області приєднався до лав ЗСУ. Пройшовши шлях боротьби в Київській, Харківській та Донецькій областях, 22 вересня 2022 року загинув за нашу свободу в Мар’їнці Донецької області. 

«Олегу на третій день війни припало чергування на підприємстві. Всі були тоді налякані. Тільки не він. Відчергував, чітко передавав дані в штаб. Був людиною слова та діла. Відчувався військовий вишкіл.   

А в душі — добряк. Захоплювався ремонтом техніки. Це була його розрада. Можна сказати, що мав до ремонту техніки золоті руки. Самоучка, який все міг полагодити — від машини до газонокосарки. Ми всі до нього звертались за допомогою, а він нікому й не відмовляв. Завжди із жартом, добрим словом до кожного», — каже колега Григорій Титаренко. 

Олег Коханчук народився у селі Гунча Гайсинського району Вінницької області. Тут пройшли його дитинство і юність. Після закінчення школи здобув професію у Теплицькому професійному аграрному ліцеї. 

 Працював на Переробному комплексі  Вінницької птахофабрики в цеху первинної обробки.
 

«Згадуючи про Олега, перш за все на думку приходить його невтомна працьовитість і спокійна впевненість у справі, яку він виконував. Він завжди доводив розпочате до кінця й робив це з притаманною йому відповідальністю. У колективі його цінували не лише за професійність, а й за щирість, уміння підтримати добрим жартом чи мудрою порадою. Його надійність та позитивний настрій були прикладом для всіх нас. Він жив і працював для людей та України», — розповідає Олексій Семеніхін, начальник цеху первинної обробки. 

У липні 2023 року був мобілізований до лав Збройних Сил України.
Служив сапером у складі 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка. Виконував одне з найнебезпечніших завдань – розмінування територій та знешкодження вибухонебезпечних предметів. Воював на Запорізькому та Донецькому напрямках.   

 20 лютого 2025 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Муравка Донецької області.   

Разом із сім’єю Анатолій мешкав у Гельмязеві на Золотоніщині. Мав дружину, трьох дітей та шістьох внуків.  

До війська пішов на початку літа 2024 року. Після підготовки й навчання служив стрільцем-помічником гранатометника у складі 61-ї Окремої механізованої Степової бригади.
Захисник загинув 21 вересня, під час виконання бойового завдання на Курщині.

Анатолій пропрацював на Миронівській птахофабриці 16 років. Був робітником у бригаді з посадки птиці. Колеги відгукуються про нього з теплом та вдячністю. 

«За весь час, що він працював у бригаді, не знайдеться жодного поганого слова про нього. До роботи ставився сумлінно, завжди послухає, виручить колег, допоможе. Толя з тих людей, яких у будь-якій компанії приймуть за свого. Тож він був душею і нашого колективу. Завжди міг згадати якусь життєву історію, що підіймала всім настрій та додавала оптимізму. Коли бувало спитають – чому це так тихо в бригаді? Всі відповідали, що Толя Коцюба вихідний, тому і тихо. Для нашої команди це велика втрата, в яку важко повірити. Сумуємо за Толею та дякуємо, що знали його особисто», – поділилася його колега Олена Савченко. 

«А ще справжній господар – Костя вирощував малину, мав її цілу плантацію. Розводив різні сорти, потім збирав на продаж. Він був дуже працьовитий: встигав із малиною впоратися, і город утримував у порядку і на роботі, щоб все було гаразд. Коли я дізнався, що Кості немає більше, не міг повірити. Гірко втрачати тих, з ким роками працював, спілкувався…» — додає колега. 

На Миронівській птахофабриці Костянтин працював ще з часів будівництва потужностей. Після перерви знову влаштувався. Останніми роками був електриком дільниці 3 розряду у Службі обслуговування енергетичного обладнання. 

На захист Батьківщини став на початку 2023 року. Спочатку боронив рідну землю у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Згодом був переведений до 28-ї штурмової бригади. 

Свій останній день Костянтин зустрів 30 листопада 2024 року, провівши його у боях на Бахмутському напрямку. 

Родом Костянтин Крамар із села Литвинець поблизу Канева. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки. Після завершення навчання в коледжі, повернувся до рідного села, де й працював та створив сім’ю. Разом із дружиною Тетяною вони виростили двох доньок – Анну та Ангеліну. 

У родині завжди пам’ятатимуть Костянтина як люблячого сина, чоловіка, татуся та брата. На підприємстві – як професійного та надійного колегу. А головне – як Героя, який віддав своє життя за Україну. 

Артем Криворучко народився 26 жовтня 2000 року в селі Кинашів на Вінниччині. Після школи здобув фах електрика у Тульчинському ВПУ № 41. Працював за професією, згодом певний час перебував за кордоном.

У квітні 2022 року Артем повернувся додому. Уже 2 травня добровільно став до лав Збройних Сил України. Він служив старшим майстром обслуги ремонтного взводу озброєння ремонтної роти зенітного та радіолокаційного озброєння. До мобілізації працював водієм навантажувача на складі готової продукції Переробного комплексу. Колеги згадують його як спокійного, неконфліктного працівника, який умів тримати слово й не уникав складної роботи.

16 листопада 2024 року, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Лук’янівське Запорізької області, старший солдат Артем Криворучко отримав поранення, несумісні з життям.

Пам’ять про Артема збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як щиру, відповідальну й небайдужу людину.

За це і віддав життя 18 січня 2023 року.  

Олена Сарута каже про свого колегу Володимира: 

«Мені надзвичайно шкода, що Володі немає. Досі не можу повірити. Правду кажуть, що війна забирає кращих. Він був хорошою людиною — стриманий, зібраний, дисциплінований. Володя завжди був спокійним, ніколи нікому поганого слова не сказав. Взагалі такий порядний, добросовісний був чоловік. Він би й далі працював, та не судилося…». 

Олександр народився 14 вересня 1975 року в селі Маслівка Київської області. У 1990 році закінчив місцеву школу та вступив до Маслівського технікуму імені П. Х. Гаркавого, де здобув фах агронома. Згодом проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

Свій трудовий шлях розпочав у рідному селі — працював оператором холодильних установок молочних продуктів на місцевому підприємстві. З 2007 року працював на підприємствах МХП. Із 2012 року — в Регіональному центрі логістики міста Канів, де був водієм колони доставки готової продукції. У колективі його цінували за відповідальність, порядність і надійність.

9 січня 2025 року Олександр вступив до лав Збройних Сил України. Він боронив країну у складі 32-ї окремої механізованої бригади, служив механіком-водієм механізованого відділення.

26 серпня 2025 року Олександр Лисенко загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Покровськ Донецької області.

У нього залишилися дружина, батьки та брат.

Пам’ять про Олександра збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як чесну, надійну й порядну людину.

Богдан народився у 1993 році. Жив з сім’єю у м. Кам’янське. Тут же працював вантажником на складі готової продукції на нашому РЦЛ.

Колеги відгукуються про Героя лиш добрими словами: «Він був люблячим батьком, завжди дбав про свою родину. Мав багато друзів і всі його називали душею компанії. Богдан запам’ятався надзвичайно позитивною та доброзичливою людиною, завжди готовою підтримати інших та подарувати позитивні емоції». 

Наш Герой почав свій військовий шлях ще на початку 2016 року. Після завершення контрактної служби був кілька місяців вдома та кожного разу повертався до побратимів. Богдан не міг залишатися осторонь, адже бажав Україні лише Перемоги. Разом з дружиною виховував доньку, яка завжди вдома чекала на теплі обійми тата. З ними й будував багато планів на майбутнє. 

На контрактну службу повернувся 16 лютого 2022 року.

«Від початку війни він пройшов непростий шлях. Спочатку брав участь у бойових діях у н. п. Бородянка Київської обл., після квітня — у Херсонській, Миколаївській, Донецькій, Харківській областях. Він був там, де було страшно іншим. Багатьох побратимів вже також немає в живих, але я завжди чекала його з перемогою, з надією, що він повернеться», — розповідає дружина Тетяна. 

5 квітня Богдан заступив на своє останнє бойове завдання, з якого планував повернутися за 3 дні. Але 6 квітня 2023 року в районі населеного пункту Першотравневе Куп’янського району Харківської області Богдан загинув під час артилерійського обстрілу.  

Сміливий та відважний Богдан назавжди залишить у серцях рідних та друзів світлу пам’ять про себе. 

Олександр був спокійною, відкритою та доброзичливою людиною. Його цінували за старанність, відповідальність і вміння працювати чесно й зосереджено. У колективі його знали як надійного колегу, який не відмовляв у допомозі та тримав слово.

Олександр Логвинюк народився 24 жовтня 1984 року в місті Мурманськ-130. У 1992 році разом із родиною переїхав до села Заозерне на Вінниччині.

У 2014 році приєднався до команди Переробного комплексу Вінницької птахофабрики: спочатку працював комірником, згодом — водієм навантажувача на складі готової продукції. Колеги згадують, що він швидко вникав у роботу, був уважним до деталей і відповідальним у виконанні завдань.

12 вересня 2023 року Олександра мобілізували до лав Збройних Сил України. Він служив у складі 78-го окремого десантно-штурмового полку на посаді старшого розвідника-гранатометника розвідувального взводу 1-го десантно-штурмового батальйону. На службі залишався таким самим зібраним і відповідальним, як і в цивільному житті.

27 квітня 2024 року Олександр Логвинюк загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Нетайлове Покровського району Донецької області.

Після цього понад рік він вважався зниклим безвісти. Увесь цей час рідні чекали й шукали, доки не отримали підтвердження загибелі.

Пам’ять про Олександра збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як спокійну, надійну й доброзичливу людину.

«Відповідальний працівник, добрий, компанійський та пунктуальний. Під час роботи у нас ніколи не виникало проблем», — згадує майстер бригади вакцинації Інна Денисенко.

У серпні 2024 року Василь мобілізувався до лав ЗСУ. Служив гранатометником, інспектором прикордонної служби.

Василь Лук’яненко загинув, виконуючи бойове завдання на Курщині, 3 жовтня 2024 року.

Вічна пам’ять Герою! 

Сергій Лук’янов народився 21 березня 1970 року в місті Ладижин. Навчався у Тульчинському ПТУ, після чого працював за фахом.

Із травня 2019 року був частиною команди «МХП-Логістика», де працював водієм автотранспортних засобів. Колеги згадують його як надійного працівника, який відповідально ставився до своєї роботи й умів тримати спокій у будь-якій ситуації.

У 2020 році Сергій добровільно став до лав Збройних Сил України та ніс службу в зоні ООС на Луганщині. З початком повномасштабного вторгнення він знову повернувся на фронт — у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Виконував завдання водія-санітара медичного пункту, допомагаючи рятувати життя побратимам.

28 листопада 2024 року Сергій Лук’янов загинув під час бойових дій у місті Покровськ Донецької області.

Пам’ять про Сергія збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як спокійну, відповідальну й надійну людину.

Іван Лукашенко був спокійною, щирою та відповідальною людиною. Колеги цінували його за надійність і вміння підтримати словом та справою. У щоденній роботі він залишався тим, на кого можна було покластися.

Іван народився 24 жовтня 1981 року й мешкав у селі Шумилів Бершадської громади. Працював вантажником у цеху різки Переробного комплексу Вінницької птахофабрики.

26 лютого 2022 року, у перші дні повномасштабного вторгнення, Івана мобілізували до лав Збройних Сил України. Він проходив службу у складі 61-ї окремої механізованої Степової бригади на посаді головного сержанта механізованого взводу. Відповідальність, яку він проявляв у роботі, переніс і в службу — послідовно та чесно виконував завдання разом зі своїм підрозділом.

З 25 лютого 2024 року Іван вважався зниклим безвісти. Згодом стало відомо, що під час виконання бойового завдання в районі Орлівки на Донеччині він загинув.

Пам’ять про Івана Лукашенка збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як спокійну, надійну й відповідальну людину.

Олександр народився у Могилеві-Подільському. Тут завершив аграрний ліцей. Трохи згодом познайомився зі своєю дружиною Мариною та вже разом вони продовжили проживати у селі Качківка. Він був не лише батьком двох доньок, але й замінив тата старшому сину Марини. 

Після повернення до Тульчина почав працював на філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики. Тут з лютого 2020 року був підсобним робітником в цеху первинної обробки. 

Про нього згадують, що він завжди казав «Я так люблю Україну, що битимусь за неї до кінця». Тому з квітня 2023 року ніс службу у складі протитанкового взводу.  

Життя Олександра було наповнене любов’ю до рідної землі та вірністю військовій присязі. Він завжди був прикладом сили духу та непохитної віри у перемогу України. 

24 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Кисилівки Харківської області Олександр загинув внаслідок артилерійського обстрілу. Цей день забрав життя не лише відважного солдата, але й частину душі тих, хто його знав та любив. Втрата Олександра стала величезним болем для усіх, хто цінував його як людину, колегу, друга та захисника. 

До траурної процесії приєднався місцевий лелека. Цей птах, символ душі та безсмертя, був поруч протягом усієї церемонії прощання, наче насторожі душі Героя на її шляху до вічності. Він провів Олександра до останнього прихистка і злетів у небо лише тоді, коли герой знайшов свій останній спокій. 

Євген Майборода народився 1 квітня 1987 року. У 2017 році він приєднався до команди Старинської птахофабрики та працював у цеху виробництва м’ясної продукції. Колеги знали його як ініціативного, відповідального працівника, який не уникав роботи й умів брати на себе більше.

На підприємстві Євген зустрів свою майбутню дружину Мирославу. Разом вони створили сім’ю, у якій згодом народилися двоє дітей — син Сашко і донька Тетянка.

22 травня 2024 року Євгена мобілізували до лав Збройних Сил України. Він проходив службу гранатометником 2-го єгерського відділення 1-го єгерського взводу 2-го єгерського батальйону військової частини А4948.

7 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Григорівка Покровського району Донецької області Євген Майборода зник безвісти. Згодом, 15 жовтня 2025 року, за результатами судово-медичної експертизи було встановлено, що він загинув того ж дня.

Пам’ять про Євгена збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як щиру, працьовиту й відповідальну людину.

З травня 2023 року ніс службу стрільцем-помічником гранатометника 11 парашутно-десантної роти 3 парашутно-десантного батальйону військової частини А 2900. Разом з побратимами захищав нас на кордоні Луганської та Донецької областей. 8 січня 2024 року Поблизу населеного пункту Терни, Краматорського району, Донецької області наш колега прийняв свій останній бій.  

Героя поховали у його рідному селі. У нього залишились дружина Тетяна та мама Ганна Іллівна. 

Наші серця сповнені скорботи разом з його родиною та друзями, але ми знаходимо втіху, вшановуючи його життя та все, за що він боровся. 

Ігор народився 2001 року на Вінниччині. Навчався в Тульчинському коледжі ветеринарної медицини БНАУ. А на свою першу офіційну роботу потрапив у серпні 2019 року – став підсобним робітником в цеху пакування  філії Переробний комплекс на Вінницькій птахофабриці.

У середині листопада 2020 року обрав піти на строкову службу. До демобілізації йому не вистачило 1,5 місяця – розпочалось повномасштабне вторгнення.  

«Ігор був дуже добрим, працелюбним, старанним та ніколи нікого не образив. Сусіди та друзі добре відгукувались про нього, бо він був гарним товаришем, який завжди готовий прийти на допомогу», — розповіла мама Ігоря. 

Наш Герой загинув 26.03.2022 року під час мужнього захисту Маріуполя на Азовсталі. Він був воїном, який керувався любов’ю до своєї країни та почуттям відповідальності. 

Василь Малярчук народився 13 січня 1981 року в селі Білоусівка Тульчинського району Вінницької області. Тут минули його дитинство і юність, тут сформувалися цінності, з якими він пішов у доросле життя.

Працював у Регіональному центрі логістики м. Ладижин у колоні спеціальної та тракторної техніки. Колеги згадують його як надійного і відповідального працівника, на якого завжди можна було покластися у роботі.

18 лютого 2025 року Василя мобілізували до лав Збройних Сил України. Він проходив службу у складі 158-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. На фронті залишався зосередженим і відповідальним перед побратимами.

19 грудня 2025 року, під час бойових дій поблизу села Заповідне Покровського району Донецької області, Василь Малярчук отримав поранення, несумісні з життям, і загинув, виконуючи бойове завдання.

У Василя залишилися дружина Алла, донька Анастасія та син Максим. Для своєї родини він був опорою й прикладом — так само, як для країни, яку пішов боронити.

Пам’ять про Василя Малярчука залишиться серед рідних, колег і побратимів — як про людину честі, відповідальності та внутрішньої сили.

Дмитро Матвієнко народився в селі Овлаші на Сумщині. Здобув фах комп’ютерного інженера у Роменському коледжі КНЕУ, згодом заочно закінчив Сумський державний університет. Працював на промислових підприємствах у Ромнах, Києві та Ірпені.

Після початку повномасштабного вторгнення Дмитро повернувся додому й приєднався до команди «МХП-Урожайна країна». Працював слюсарем-ремонтником, згодом — токарем у майстерні. У роботі був уважним до деталей, відповідальним і зібраним. Саме таким його запам’ятали колеги — спокійним, надійним, без зайвих слів.

У липні 2023 року Дмитро одружився. Вже за кілька днів після весілля був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після підготовки служив телефоністом-лінійним наглядачем у складі 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади Сухопутних військ ЗСУ.

4 грудня 2023 року Дмитро Матвієнко загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Лиман-Перший Куп’янського району Харківської області внаслідок артилерійського обстрілу. Тривалий час він вважався зниклим безвісти. Загибель була підтверджена експертизою ДНК.

Дмитрові назавжди 33 роки.
У нього залишилися батьки та дружина.

Пам’ять про Дмитра Матвієнка збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як відповідальну, спокійну й надійну людину.

Був призваний з початку повномасштабного вторгнення, а 12 березня 2022 року загинув за нашу свободу у бою.  

Сергій Святий, керівник колони, так згадує Віктора:   

«Віктор завжди був усміхнений та веселий, вірний друг і товариш, просто хороша людина. Дуже любив рибалити і відпочивати на природі. Війна обірвала життя надійного друга та товариша… Він був справжнім патріотом своєї країни. І віддав за неї найдорожче — власне життя… Загинув як справжній герой — вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину, її свободу і незалежність».  

Роман народився у 1982 році. У березні 2017 року прийшов працювати у комбікормовий цех завантажувачем. Він був відданим своїй роботі та своїй Батьківщині.

На другий день повномасштабного вторгнення в Україну примкнув до лав Збройних Сил України, аби захищати рідних від окупантів.  

Андрій Гончаренко, начальник комбікормового цеху філії «ВКВК», згадує Романа як ініціативного та відповідального працівника. Говорить, що сміливо міг доручити Роману будь-яку справу. У нього завжди був порядок і на роботі, і вдома.  

Роман Мельник загинув у Донецькій області поблизу с. Невельське 17 березня 2023 року. 

Його патріотизм був тихим, але твердим, а ініціативність на роботі свідчила про глибоку відданість справі. Він був воїном, який розумів і сміло виконував свій обов’язок. Назавжди залишиться в пам’яті колег та друзів людиною з великим серцем та світлою душею. Патріотом своєї країни, хоробрим захисником Батьківщини.  

Ігор народився в Азербайджані. Там він провів шкільні роки, а пізніше з родиною переїхав до України та отримав громадянство. 

На Миронівській птахофабриці чоловік працював на посаді підсобного робітника із 2015 року.
До лав ЗСУ вступив 27 вересня 2023 року. На початку служби проходив навчання в Польщі. Служив у складі 152 бригади.
Ігор Мишевський загинув під час виконання бойового завдання на Покровському напряму 28 листопада 2024 року.

«Ігор був надійним працівником, всі завдання виконував чітко та вчасно. Я часто ставив його в приклад іншим хлопцям», — розповідає колега Олександр Савченко. 

Володимир народився 21 вересня 1971 року у місті Новомиргород на Кіровоградщині. Згодом разом із батьками переїхав до Черкас, де закінчив школу та професійно-технічне училище, здобувши фах слюсаря з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики третього розряду.

Після служби в армії працював на Черкаській тютюновій фабриці. Також мав значний досвід водійства — тривалий час керував вантажівкою та працював у службі таксі.

Останнім місцем роботи Володимира став РЦЛ у місті Канів, де він був водієм у колоні доставки готової продукції. Колеги цінували його за пунктуальність, організованість і відповідальність.

Після початку повномасштабної війни Володимир вступив до лав Збройних сил України. На фронті служив водієм автомобільного відділення підвозу боєприпасів танкового батальйону. Брав участь у бойових діях на найгарячіших напрямках — біля Сєвєродонецька, Лисичанська, Лимана, Куп’янська та Донецького аеропорту.

21 січня 2025 року серце воїна зупинилося. У нього залишилися син і донька, які були найбільшою цінністю в житті.

«Володимир був спокійним та скромним. Дещо мовчазним, але промовистим завдяки своїй відповідальності та працьовитості. Завжди показував достойний результат, був чітким і організованим. З ним було комфортно працювати. Ми назавжди пам’ятатимемо Володимира таким», — згадує Віктор Кобзар, керівник ремонтно-сервісної служби РЦЛ м. Канів.

Денис Мухамедьянов народився у селі Степанці на Канівщині Черкаської області. Згодом переїхав до Канева, де проживав разом із родиною.

Професійну освіту за фахом електрика здобув у Канівському вищому професійному училищі. На Миронівській птахофабриці працював підсобним робітником у цеху первинної обробки Переробного комплексу. У колективі його знали як відповідального працівника й просту у спілкуванні людину.

У червні 2023 року Денис Мухамедьянов вступив до лав Збройних Сил України. Захищав країну у складі 48-ї окремої штурмової бригади, служив оператором безпілотних літальних апаратів.

12 червня 2025 року Денис загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Олексіївка Волноваського району Донецької області.

У нього залишилися дружина Олена, дві донечки — Анастасія та Діана, а також сестра Марина. За словами дружини, Денис дуже цінував час, проведений із рідними, і мріяв про щасливе, спокійне життя в незалежній Україні.

Пам’ять про Дениса Мухамедьянова збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як відповідальну, добру й небайдужу людину.

Василь Найда народився 10 січня 1987 року та мешкав у Тульчині.

Працював підсобним робітником у цеху первинної обробки Вінницької птахофабрики, сумлінно виконуючи свої обов’язки. У колективі його знали як спокійну, працьовиту й відповідальну людину — того, хто завжди допоможе і не відмовить у роботі.

У серпні 2023 року Василя мобілізували до лав Збройних Сил України. Він служив у складі 214-го окремого штурмового батальйону на посаді заступника командира бойової машини — навідника-оператора механізованого відділення.

17 травня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Костянтинівки на Донеччині молодший сержант Василь Найда загинув.

Пам’ять про Василя збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як спокійну, надійну й добру людину.

Михайло працював електриком дільниці на Птахокомплексі Вінницької птахофабрики.

З початком повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, Михайло приєднався до лав Збройних сил України. Старший солдат, сапер інженерно-саперного відділення групи інженерного забезпечення військової частини А1619, 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Ганзюка. Його бойовий шлях пролягав через Миколаївську, Херсонську та Донецьку області. Він брав участь у визволенні острова Зміїний, де проявив себе як справжній професіонал. 

Побратими згадують: «Михайло був досвідченим командиром, віртуозом своєї справи, талановитим інженером, мудрим наставником і прикладом для всього колективу. Його професіоналізм, відданість службі та незламний дух залишаться у пам’яті всіх, хто мав честь служити поруч із ним». 

За мужність і героїзм під час виконання бойових завдань Михайло був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою ГУР «Вогнепальна зброя», нагрудним знаком Головнокомандувача «Золотий хрест» та нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі». Ще за життя командування подало клопотання про нагородження його орденом «За мужність» II ступеня, а вже після загибелі — орденом I ступеня. 

15 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Павлограда, Михайло загинув унаслідок ворожого обстрілу. Вдома на нього чекали дружина, трирічний син і семимісячна донька. 

Ростислав народився 9 травня 2000 року у селі Степівка, що на Хмельниччині. Близькі відгукуються, що він зростав чесним та відважним юнаком. Поважав та любив батьків, а ще був чудовим братом для двох сестер та молодшого братика. 

У 2019 році Ростислав прийшов працювати на підприємство «МХП-Агрокряж» електрогазозварником та відразу зарекомендував себе як відповідальний та сумлінний працівник. 

Далі Ростислав пішов на строкову службу, яку закінчив у кінці 2021 року. Вже за півтора місяця розпочалась повномасштабна війна. Він не міг сидіти склавши руки, а тому вже 27 лютого став на захист Батьківщини.

Колеги відгукуються про Героя лише добрими словами: «Попри свій молодий вік, він був працелюбним та надійним. Ростислав завжди відповідально ставився до своєї роботи та був готовий прийти на допомогу. Він без роздумів пішов захищати нас та Україну, адже був справжнім сином своєї землі».

30 вересня 2023 року Ростислав загинув, а 5 жовтня нашого Героя поховали у його рідному селі у Вовковинецькій громаді.  

Вшановуємо пам’ять молодого Захисника, відданого світлій справі свободи. 

«З ним було спокійно працювати — знаєш, що підтримає і підставить плече», — додає Сергій Руденко.

Саме таким — надійним, щирим і небагатослівним, але сильним у вчинках — Олександра пам’ятають усі, хто його знав.

Олександр Миколайович Нечай народився 31 грудня 1994 року та виріс у селі Козин Миронівської громади. Простий, працьовитий, відповідальний — із тих людей, яких у колективі називають «свій».

11 червня 2018 року він прийшов працювати на Миронівський завод з виготовлення круп і комбікормів оператором лінії у виробництві харчової продукції 4 розряду. У колективі його цінували за сумлінність, спокійний характер і готовність допомогти — він просто чесно робив свою справу, без зайвих слів.

15 квітня 2022 року Олександр став на захист України та вступив до лав Збройних Сил. Після навчання був прикомандирований до 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Служив командиром взводу у званні старшого лейтенанта — там, де відповідальність означає відповідати за людей.

7 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання в населеному пункті Дар’їно Курської області російської федерації Олександр зник.

Тривалий час він вважався зниклим безвісти. Лише восени 2025 року його вдалося ідентифікувати, повернути додому й гідно поховати.

У Олександра залишилися дружина та батьки.

Олександр народився 17 квітня 1973 року. Він прожив багатогранне життя, присвячене не лише сім’ї та близьким, а й служінню своїй країні. До моменту призову він плідно працював на Миронівському заводі з виготовлення круп і комбікормів, де обіймав посаду силосника елеватора олійних культур. Олександр був не просто працівником, а людиною, яка з великою відданістю ставилася до своєї справи, знаходячи в ній сенс і призначення. 

Життєвий шлях Олександра різко змінився, коли він вирішив стати частиною 135 окремого батальйону територіальної оборони, де працював водієм автомобільного відділення.  

Його колега, Сергій Ницун, зізнається: «Ми були справжні напарники. З 2018 року як сформували нашу бригаду, ми постійно поруч в роботі, довіряли один одному й розуміли з півслова. Я завжди міг на нього розраховувати. От він спокійний і справедливий, з ним завжди приємно було спілкуватись, тож навіть коли він вступив до лав ЗСУ, ми зустрічались під час його відпусток». 

Трагічний оберт долі стався 20 грудня 2023 року. Виконуючи військовий обов’язок у Бахмутському районі Донецької області, Олександр загинув. Він віддав своє життя, захищаючи мир і свободу нашої країни. 

У Олександра залишилася дружина та троє дітей, яким він був опорою і прикладом справжньої мужності. Його пам’ять житиме вічно. 

Сергій народився у селі Чирське, що на Переяславщині. Жив у селі Мирне Бориспільського району.

На Старинській птахофабриці Сергій почав працювати у 2018 році. Був підсобним робітником цеху виробництва м’ясної продукції. 

На підприємстві наш колега зустрів свою майбутню дружину Марію, згодом у подружжя народилася донька Софія.  

Сергій мобілізувався до лав ЗСУ в січні 2023 року. Він служив заряджаючим розрахунку самохідного артилерійського взводу артилерійського дивізіону.

За проявлену мужність і успішне виконання завдань під час бою його нагородили почесним нагрудним знаком «Золотий Хрест».

Сергій Нікітін загинув при виконанні бойового завдання 16 вересня 2024 року на Сумщині.  

Василь народився у с. Велика Киріївка 22 березня 1980 року. Навчався у Великокиріївській загальноосвітній школі, а після закінчення 9 класів почав працювати. Був дуже спокійним, щирим та доброзичливим юнаком, мріяв про успішне та щасливе життя.  

З листопада 2019 року приєднався до філії «Переробний комплекс» та був слюсарем-ремонтником в службі експлуатації основного виробничого обладнання. 

Солдат Овчар Василь служив стрільцем-зенітником 3-ї зенітної ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону, до якого приєднався у липні 2022 року. Під час виконання завдання наш Герой пропав безвісти 29 жовтня того ж року.  

Дев’ять місяців на Василя чекали його мати, дружина, діти, рідні, друзі, побратими. Але, на жаль, виявилось, що під час захисту населеного пункту Павлівка, Волноваського району Донецької області він загинув. 

Поховали нашого Героя у м. Бершадь, де він багато років проживав разом із сім’єю.  

Хоч і працював на виробництві, Ігор завжди приходив охайним й інших до цього спонукав. Дуже світла, добра людина. Для нас це велика втрата», — згадує Катерина Овсянко, провідний лікар ветеринарної медицини Старинської птахофабрики.

Ігор Огілько народився 19 травня 1968 року. Працював санітаром у бригаді вакцинації Старинської птахофабрики. 

3 березня 2022 року Ігор був мобілізований до лав Збройних Сил України, мав звання старший солдат. Служив у 3-му мотопіхотному відділенні 3-го мотопіхотного взводу в/ч А2980. 

25 листопада 2023 року Ігор Огілько загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Первомайське Донецької області. Під час артилерійського обстрілу ворогом він отримав тяжке поранення, несумісне з життям. 

Тростянеччина попрощалася із загиблим захисником Романом Огородніком. 

5 липня Романові Огородніку виповнився 31 рік. Тими днями приїхав додому в коротку відпустку — побрався з коханою Дар’єю. Мріяли прожити довге і щасливе життя. Не судилося. Зла смерть обірвала мрії далеко від дому. Наш колега загинув за рідну землю, яку пішов боронити, 1 жовтня 2022 року.  

Роман запам’ятається усім, хто його знав, товариським, завжди готовим прийти на допомогу тим, хто її потребував.   

31-річний лейтенант Роман Огороднік, позивний «Ромео», загинув 1 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі села Одрадівка на Донеччині. Під час штурму їхню позицію накрило артилерією, один зі снарядів влучив у бліндаж, де перебував офіцер. 

Під час повномасштабної війни Роман захищав Україну у лавах 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Був командиром 2 мінометного взводу 2 мінометної батареї 2 механізованого батальйону. Після боїв на Донеччині отримав звання лейтенанта. 

«Такий, як він, буває раз на все життя. Мій чоловік завжди був позитивною, життєрадісною та щирою людиною. Це душа компанії, промінчик сонця і доброти. Він був дуже мужній, відважний та сміливий, а ще ніжний, люблячий та турботливий. Усі, хто його знає, ніколи не скажуть про нього чогось поганого, бо від нього віяло лише добром. Це найсвітліша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Він завжди всім допомагав. Любив життя, своїх рідних, близьких та друзів. Був дуже веселим, життєрадісним, завжди у всьому шукав позитив. Любив багато фотографуватись, тому, на щастя, у мене є багато фото та відео з ним, які гріють душу приємними спогадами. Обожнював слухати музику: з музики починався його день, музикою і закінчувався. У нього було багато мрій та цілей, які він не встиг реалізувати. Тепер найголовніша моя мета в житті — здійснити всі його мрії та бажання. Я безмежно вдячна долі за те, що в моєму житті була така людина, як він», — розповіла дружина Дар’я. 

Найкращий друг Влад так згадує Романа: «Чесність, доброта, позитивний сміх, гумор, мужність, відданість, щирість, цілеспрямованість, унікальність. Це все про тебе, мій найвірніший, близький друже, Ромчику… Дружба зі шкільних років, щирі розмови про сенс життя, про любов, про мрії, тисячі разом проведених годин, довгоочікувані зустрічі в студентські роки, формування нашого дорослого життя, робота в одній компанії. Всю нашу юність ми провели разом у справжній дружбі, взаємоповазі, взаєморозумінні. Я щасливий, що доля подарувала мені такого друга, який ніколи не кине в біді, як і не кинув в біді нашу Україну. Тепло і усмішка в душі від спогадів про Ромчика, але думка, що його забрала від нас ця клята війна, росія, розриває душу й серце навпіл. Життя змінилось “до” і “після”. Війна забрала кращого з кращих. Цвіт нації — це про Рому, людину, яка заслуговує на найкращі слова. Для мене особисто це нестерпний біль, горе і втрата частини душі… на все життя. Ромчик — це еталон Людини, і я буду його завжди пам’ятати та ставити в приклад для наступних поколінь. Як я за ним скучив… Ніколи за кимось так не скучав, буває так нахлине це відчуття, що аж ломає».  

Подруга Романа, Віка Вільчинська: 

«Разом з Ромою ми працювали в Ладижині в МХП. Познайомились у далекому 2015 році, коли влаштовувались на роботу в Ладижинський регіональний центр логістики. І так збіглося, що нас навіть оформили на роботу різницею в один день і ще й в одну зміну. Коли ми познайомились, Ромі було 24 роки, але виглядав він на 16. “Такий молодий хлопець”, — подумала я. Працювати з Ромою було одне задоволення. Кожну зміну у нас була «нова класна пісня», яку ми слухали по 15 разів поспіль. Ми щоразу будували плани на майбутнє, хто-що-коли зробить, коли розбагатіє. З ним було спокійно працювати, він ніколи не нервував, не сварився. Завжди відповідально ставився до роботи. Його дуже поважали колеги. Завдяки нашій роботі ми ще й стали друзями в житті. Він був надзвичайно світлою людиною, найщирішим, найдобрішим, найвеселішим. Йому можна було довірити будь-які секрети. Він був справжнім другом, якого дуже зараз не вистачає. Він справжній герой, адже поклав своє життя заради наших дітей і нашого майбутнього. Він наш охоронець, завжди в наших думках і в нашому серці». 

Сергій належав до людей, чий шлях був пов’язаний із працею, відповідальністю і службою. Спокійний у спілкуванні, зібраний у роботі, він умів тримати внутрішню рівновагу навіть у складних обставинах — і саме цим викликав повагу колег.

Сергій Олексієнко народився 26 квітня 1974 року в селі Кирнасівка Тульчинського району. Навчався в місцевій школі, згодом — в Одеському мореходному училищі. Після його закінчення пройшов строкову службу в армії. Повернувшись до цивільного життя, працював на Тульчинському м’ясокомбінаті. Після одруження переїхав до Ладижина, де тривалий час працював на Ладижинській ТЕС.

У січні 2021 року Сергій приєднався до команди МХП — працював підсобним робітником ремонтно-будівельної служби Переробного комплексу Вінницької птахофабрики. Колеги згадують його як надійну й врівноважену людину, яка не уникала складних завдань і завжди доводила роботу до кінця.

10 березня 2022 року Сергій став до лав Збройних Сил України. Служив командиром відділення зенітно-ракетного взводу ракетно-артилерійського дивізіону 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка.

За час служби він брав участь у бойових діях на Миколаївському, Херсонському, Авдіївському та Покровському напрямках. Неодноразово зазнавав поранень, проходив лікування і щоразу повертався до підрозділу — такою була його внутрішня позиція і відповідальність перед побратимами.

У вересні 2025 року Сергій отримав чергове важке поранення.
30 жовтня 2025 року він загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Чугуєве Синельниківського району Дніпропетровської області внаслідок удару ворожого FPV-дрона.

Пам’ять про Сергія Олексієнка залишиться серед рідних, колег і побратимів — як про спокійну, надійну людину, яка тримала слово і до кінця виконувала свій обов’язок.

Народився 30 листопада 1986 року. Після закінчення Добренської середньої школи здобув професію газоелектрозварювальника, працював на заводі «Зоря Маршпроект», а згодом — на Портовому елеваторі в Миколаєві.

У 2016 році переїхав із родиною до села Нова Ободівка Вінницької області. Тут влаштувався до МХП, де працював водієм колони доставки комбікорму.

«Євген був відповідальним працівником. Йому можна було довірити найважливіші завдання — він завжди виконував їх якісно й вчасно. На нього справді можна було покластися», — згадує Сергій Святий, керівник колони спеціальної та тракторної техніки.

1 грудня 2022 року Євген став на захист України. Служив у батальйоні морської піхоти військової частини А4548, де здобув звання головного сержанта — командира технічного обслуговування автомобільної техніки взводу забезпечення. Він навчав молодих бійців, які лише розпочинали свій військовий шлях.

Проходив службу у найгарячіших точках — на Херсонщині, Донеччині та Запорізькому напрямку.

10 лютого 2025 року Євген загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Дачне Дніпропетровської області.

У нього залишилися дружина, двоє синів, мати й сестра.

Владислав Борисович народився 9 жовтня 2000 року в селі Усівка Броварського району Київської області. У 2018 році закінчив загальноосвітню школу в рідному селі та вступив до Київського обласного вищого професійного училища харчових технологій та ресторанного сервісу, де здобув фах кухаря-офіціанта. Після цього проходив строкову службу. 

У 2023 році приєднався до команди ТОВ «МХП-Агро-С» і працював підсобним робітником на комплексі зі зберігання, сушіння та переробки зерна в Усівці. У липні того ж року без вагань став на захист України, розуміючи, що це його обов’язок перед родиною, громадою та всіма українцями. 

Служив на Донецькому, Харківському та Херсонському напрямках, проявив неабияку мужність, відданість військовій присязі та професіоналізм. Мав позивний «Х’юстон». Обіймав посаду головного сержанта, командира мінометного розрахунку 153-ї окремої механізованої бригади першого механізованого батальйону другої мінометної батареї. 

9 травня 2025 року Владислав загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новомиколаївка Покровського району Донецької області. 

«Він був хорошою дитиною, в мене забрали найдорожче», — говорить мама Героя. 

Вічна пам’ять і шана. 

У мирному житті він власноруч створював мінітрактори та механізми. А бувши у складі ремонтної роти Збройних сил України забезпечував справність техніки, яка рятувала життя та захищала міста й села України.  

Народився у родині медиків на Київщині, та для себе обрав фах інженера-механіка, адже ще з дитинства захоплювався технікою та вмів відремонтувати будь-який механізм. Саме любов до техніки привела його до Національного аграрного університету. В колективі «МХП-Агро-С» працював провідним інженером.  

З початком повномасштабного вторгнення Олексій не зміг залишатися осторонь. Спершу долучився до місцевої територіальної оборони, а потім, попри стан здоров’я та наявність броні від мобілізації, вступив до лав українського війська. Виконував бойові завдання на Курському напрямку в складі 1-ої окремої танкової Сіверської бригади. Загинувши 19 листопада 2024 року. 

Олексій завжди залишався вірним своїм принципам — допомагати іншим і боротися за правду. 

Сергій Островський народився в с. Верхівка Тростянецького району Вінницької області. Працював водієм на дільниці легкового транспорту РЦЛ м. Ладижин.

22 серпня 2023 року був призваний до лав Збройних сил України, служив гранатометником у 10-й гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Загинув 27 травня 2024 року поблизу н.п. Веселе Бахмутського району Донецької області.

«Ми працювали разом у колоні пасажирських перевезень близько року. За цей час він зарекомендував себе як доброзичлива, спокійна та чуйна людина, яка завжди підтримувала колег», — поділився керівник Володимир Гонтарук.

«Працювали з Сергієм з 2019 року, а дружили ще з 2010-го. Він був добрим і завжди готовим прийти на допомогу», — Макар Новак, друг, колега.

Віталій був усміхнений, активний, добрий, позитивний, завжди приходив на допомогу. Працював механіком автомобільної колони в філії «МХП-Логістика» за покликом душі, адже дуже любив все, що пов’язано з транспортом та його ремонтом. Не припиняв удосконалювати свої знання та вміння. 

Без батька залишилося 3 донечки, без люблячого чоловіка — дружина, без колеги — родина МХП.  

Сергій Святий, керівник колони, розповідає про нашого героя Віталія:  

«Віталій був завжди усміхнений, активний, добрий, позитивний, завжди приходив на допомогу. Механіком був за покликом душі, дуже любив транспорт та ремонтувати його, постійно удосконалював свої знання та вміння. Був патріотом своєї Батьківщини, другом для побратимів та чудовим батьком трьох донечок». 

Сергій виріс у селі Джулинка, де й закінчив місцеву школу. Пізніше вступив до Гайворонського аграрного професійного ліцею за спеціальністю «Маляр-штукатур». Згодом, разом з мамою та братом, переїхав до рідного села мами Сумівка. У 2018 році Сергій служив у Збройних силах України. А вже у вересні 2021 року став підсобним робітником в цеху різки філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики у місті Ладижин. 

Коли почалася війна у 2022 році, Сергій з перших днів опинився на службі, цього разу у Національній Гвардії України. Він проходив навчання за кордоном, у Німеччині та Великій Британії. Побратими високо оцінили його як солдата. У 2023 році одружився та планував спільне майбутнє з обраницею Каріною. 

6 жовтня 2023 року внаслідок мінометного обстрілу отримав смертельне поранення. Наш Герой загинув у Вербовому Пологівського району Запорізької області. 

Вічна шана і глибока вдячність герою!  

В’ячеслав умів тримати баланс між точністю в роботі та спокоєм у спілкуванні. Його цінували за виваженість, технічне мислення і здатність брати відповідальність без зайвих слів.

В’ячеслав Паньків народився 29 січня 1986 року в селі Дубина на Вінниччині.

З липня 2020 року працював на Птахокомплексі Вінницької птахофабрики слюсарем-ремонтником служби з ремонту основного обладнання. Робота вимагала уважності й зосередженості — і саме таким В’ячеслав був у щоденних виробничих процесах: зібраним, послідовним, надійним.

2 березня 2022 року В’ячеслава мобілізували до лав Збройних Сил України. Він служив сержантом, інспектором прикордонної служби 3 категорії — помічником гранатометника у складі прикордонної комендатури швидкого реагування 105 прикордонного загону імені Володимира Великого Державної прикордонної служби України. На службі залишався таким самим зібраним і відповідальним, як і в цивільному житті.

25 серпня 2025 року В’ячеслав Паньків загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Грузьке Покровського району Донецької області — у стрілецькому бою з російськими окупантами.

Пам’ять про В’ячеслава залишиться серед рідних, колег і побратимів — як про спокійну, надійну людину, яка тримала слово і відповідально робила свою справу.

Олександр Пасічник народився 21 вересня 1974 року у селі Тубільці на Черкащині. Закінчив місцеву школу, здобув фах водія й усе життя присвятив цій професії, накопичивши значний практичний досвід.

У компанії працював водієм автобуса в колоні пасажирських перевезень. Колеги знали його як професійного та сумлінного працівника, якому можна було доручити найскладніші рейси.

У серпні 2023 року Олександр став на захист України у складі Збройних сил. Служив у військовій частині А7322 на посаді стрільця. Виконував бойові завдання на Покровському напрямку та поблизу Красногорівки на Донеччині.

У травні 2025 року, після важкої хвороби, отриманої під час служби, серце захисника зупинилося у лікарні в Черкасах.

В Олександра залишилися дружина та брат.

«Це велика втрата для нашого колективу, адже Олександр був хорошою людиною і фаховим водієм. Я працювала з ним безпосередньо, як логіст відправляла в рейси й завжди була впевнена, що все буде виконано на найвищому рівні. Бо він був саме таким – спокійним, відповідальним і професійним. Він хотів повернутися до роботи після лікування, і ми чекали його в команді. Але, на жаль, не судилося», — ділиться Оксана Василега, фахівчиня з логістики РЦЛ м. Канів.

Сергій народився у 1995 році. У квітні 2022 року долучився до Переробного комплексу «Миронівської птахофабрики» — працював тут у службі з ремонту основного обладнання. Був налагоджувальником устаткування на виробництві харчової продукції. 

Андрій Гирда, начальник служби з ремонту основного обладнання, поділився: «Сергій був відповідальним працівником, мав гарні взаємини в колективі та повагу колег, завжди проявляв ініціативу. Все тому, що був небайдужим до професії і до результату команди. Та й взагалі, як людина був хорошим, позитивним, приємним у спілкуванні. Дуже шкода хлопця, адже попереду було все життя…

В нашій пам’яті він залишиться справжнім героєм, мужнім захисником, патріотом України». 

Сергій служив старшим матросом, стрільцем-снайпером взводу морської піхоти. Герой загинув 13.06.2023 у віці 28 років під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку.  

Сергій народився 17 липня 1970 року у с. Беркозівка на Канівщині. Все своє життя залишався вірним рідному краю. Тут виріс, навчався, утворив родину. З 2009 пропрацював на різних посадах на підприємствах компанії МХП. Зокрема, впродовж двох років працював на Миронівській птахофабриці, потім електриком в АФ «Заповіт Шевченка», а з 2020 року переведений трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва в СТОВ «Агрокомплекс «Степанецьке».  

«Дбайливий господар та гарний сім’янин, чуйний і завжди готовий прийти на допомогу. Найкращий електрик в нашому селі. Не пригадую такого, щоб був без настрою, – завжди усміхнений, людина-позитив. Це велика втрата як для родини, так і для нашого колективу та й села в цілому», – так відгукується про загиблого його колега та односельчанин Іван Логвиненко.  

Його мирна робота завершилася у січні 2023 року. Після мобілізації перебував на військовій службі в/ч А4773 у м. Звягель Житомирської області. Потім у складі 31 окремої механізованої бригади був перекинутий до Волноваського району Донецького напрямку. Був командиром танку.  

Останній бій відбувся 24 червня 2023 року поблизу села Рівнопіль Волноваського району Донецької області. У героя залишились дружина та мама. Поховали Сергія у рідному селі Беркозівка. 

Віталій працював у МХП майже 10 років. Він був підсобним робітником і завжди допомагав колегам.

Він вступив до Збройних сил України 25 серпня 2024 року. Проходив службу на посаді стрільця автомобільного взводу штурмової бригади. Віталій загинув під час виконання бойового завдання на Донецькому напрямку 5 жовтня 2024 року.

Наш колега проживав та навчався у селі Центральне Миронівського району. Юнаком вступив до Київського автомобільного училища за спеціальність автозварювальник та успішно закінчив навчання, отримавши диплом. 

Зі слів рідних чоловік активно займався спортом, полюбляв футбол та гандбол. Віталій чудово танцював, адже раніше займався танцями, дуже любив життя, був схожий на батарейку, в якої ніколи не закінчувався заряд, завжди усміхався. 

Він працював на підприємстві з 10 грудні 2021 року в службі з ремонту основного обладнання. Був налагоджувальником устаткування на виробництві харчової продукції.

До війська наш колега пішов 24 лютого 2022 року. Був старшим солдатом та служив на посаді старшого стрільця-оператора стрілецького батальйону. Загинув на Донеччині рівно через два роки – 24 лютого 2024 року у віці 35 років.

У захисника залишилися мама, батько, брат, а також дружина та донька.

«Максим зовсім мало встиг у нас попрацювати, буквально пару місяців. Але й за цей час він проявив себе як відповідальний та професійний працівник. В роботу вникав, розбирався – у нього б все вийшло, якби не війна. Як людина він був  позитивним, у колективі – товариським та відкритим до спілкування» — згадує Андрій Гирда, начальник служби з ремонту основного обладнання.

Володимир почав працювати трактористом на РЦЛ м. Ладижин одразу після закінчення навчання у Тульчинському професійно-технічному училищі.

Незабаром його призвали на строкову військову службу в Збройні сили України. А після демобілізації наш колега повернувся на підприємство і працював трактористом. Згодом отримав підвищення до водія навантажувача.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир став на захист рідної землі, демонструючи відвагу та незламність.
У лютому 2024 року він загинув поблизу населеного пункту Ласточкине, Покровського району, Донецької області. 

«Він був людиною, на яку завжди можна було покластися. Володимир ніколи не відмовляв у допомозі. Як колега і як людина він залишився в пам’яті дуже добрим, відповідальним і позитивним», — згадує Сергій Святий, керівник колони спеціальної та тракторної техніки. Колеги поважали Володимира за його доброзичливість, працьовитість та відданість своїй справі. 

Народився 14 травня. Працював трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва на РЦЛ м. Канів.

У квітні 2024 року захисник був призваний по мобілізації у ряди Збройних сил України на посаду стрільця 2 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 3 стрілецької роти військової частини А 4821.
А 18 травня цього року Іван загинув у м. Покровську Донецької області.

У колеги-воїна залишились дружина та двоє дітей.

«Щирий, комунікабельний, він завжди приходив на допомогу своїм колегам. Постійно усміхнений і готовий підтримати»,— згадує Віталій Чорний, керівник колони.

Мобілізувався 27 лютого 2022 року, а 19 липня того ж року — загинув за нас.  

«Сергій був справжнім сонечком і дуже відповідальною та вольовою людиною. Прийшов працювати на фабрику звичайним різноробочим, а за кілька років став техніком-будівельником. Дуже любив свою роботу, постійно працював над тим, щоб стати кращим. Турботливий і уважний — найкращий на світі чоловік», — згадує Сергія дружина Яна Потапенко.  

«Це був дійсно відповідальний працівник. Працьовитий, сумлінний, зосереджений, працював на результат, намагався постійно розвиватися, підвищувати свою кваліфікацію», —  каже колега Валентин Молоштан. 

– Він жив так, щоб приносити користь людям, і, на жаль, загинув, захищаючи кожного з нас. Ми завжди пам’ятатимемо його як приклад справжнього сина України».

Максим Прищепа працював трактористом-машиністом на молочно-товарній фермі філії «Рідний край» Західного Хабу МХП у селі Соснівка Хмельницької області. Любив спорт, особливо футбол, з дитинства активно брав участь у змаганнях та олімпіадах. Мати, Оксана Прищепа, також працює на цій фермі. 

Пішов боронити країну з перших днів повномасштабного вторгнення. Служив водієм 2-го стрілецького відділення 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади, неодноразово виконував небезпечні завдання, рятував життя побратимів, вивозив поранених із-під вогню. Про його відвагу й самопожертву згадували товариші по службі під час прощальної промови. 

Чергове бойове завдання для Максима стало останнім. 25 липня 2025 року він загинув у районі населеного пункту Кам’янка Харківської області, отримавши вибухову травму внаслідок обстрілу. До останнього залишався вірним військовій присязі. У грудні цього року йому виповнилося б 28 років. 

За мужність та відданість службі нагороджений: медаллю «Ветеран війни – Учасник бойових дій»; медаллю «Хоробре серце»; орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Народився Олександр у Ладижині, де після школи здобув професію водія. Своє життя пов’язав із транспортом: багато років працював водієм на Ладижинській ТЕС, а з 2014 року — у команді РЦЛ м. Ладижин.

1 жовтня 2023 року став на захист України. Служив у складі батальйону матеріального забезпечення ЗСУ як водій автомобільного взводу. Побратими цінували його спокійну силу та відданість справі.

Життя Олександра Ратушняка обірвалося 14 лютого 2025 року. Пам’ять про нього назавжди залишиться у серцях колег, друзів і рідних.

До того він працював підсобним робітником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». 

Олексій був відповідальним, товариським, працьовитим, досвідченим та дисциплінованим працівником. Без нього залишилася дружина та 5-річна донька. 

26 травня 2022 року він віддав своє життя за них і за нас всіх.

Олексій Дранчковський так згадує нашого захисника: 

«Це був хлопець, який ніколи та ні в чому не відмовив, завжди підтримував чим міг — матеріально, морально, духовно. І навіть коли я чи хтось інший у якійсь ситуації втрачав надію — він завжди налаштовував на краще. І так ставалося, що все дійсно минало, все залишалося в минулому. Це був хлопець потужної енергії, позитиву, заряду, насамперед, доброти і чесності».  

Ярослав народився 4 листопада 1990 року в Києві. У рідному місті минули його дитинство й юність, тут він здобув освіту, навчаючись на економічному факультеті одного зі столичних закладів вищої освіти. У мирному житті працював керівником проєктів у дирекції інформаційних та диджитал технологій МХП. 

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації Ярослав добровільно став на захист України. Без вагань долучився до підрозділу ТРО «Азов» у Києві, згодом продовжив службу у складі 3-ї окремої штурмової бригади. Пройшов найгарячіші ділянки фронту: разом із побратимами боронив Київщину під час боїв у Мощуні та Ірпені, виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку, брав участь у звільненні Херсона, воював у Бахмуті та на його околицях. 

Поблизу Дружківки на Донеччині Ярослав отримав важке поранення.  

Після складної операції лікарі боролися за його життя, та 18 січня 2024 року серце воїна зупинилося. 

У Героя залишилися дружина, донька, мати та брат. Побратими згадують Ярослава з глибокою повагою: він одним із перших став до лав оборонців Києва, завжди був там, де найважче, і до останнього залишався вірним присязі та своїм товаришам. Його мужність, сила духу й відданість Україні назавжди залишаться в пам’яті тих, хто мав честь стояти з ним пліч-о-пліч, хто мав честь воювати поруч із ним. 

Побратими згадують Ярослава як відважного й надійного товариша — людину, яка завжди була там, де найважче, і до кінця залишалася вірною побратимам та присязі.

Наш колега працював вантажником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». Він не мріяв про подвиги, а просто чесно виконував свою роботу.

Коли почалась війна, В’ячеслав став кухарем взводу матеріального забезпечення механізованого батальйону.
Його зброєю стали не автомат чи гранатомет, а казан та ополоник. Але ця зброя була не менш важливою — він годував тих, хто боронив Україну на передовій.
В’ячеслав був тим, хто своєю щоденною працею наближав перемогу.

5 червня 2024 року під Новим на Донеччині В’ячеслав Рожний загинув, роблячи те, що робив завжди — дбаючи про інших.

Без люблячого сина залишилися мати і батько, без турботливого брата залишилась сестра, без мудрого товариша — близькі та друзі.

Пам’ятаймо В’ячеслава як людину, яка в надзвичайних обставинах показала незвичайну силу духу. Його подвиг — це нагадування, що кожен з нас може бути героєм на своєму місці.

Іван Роїк народився 2 червня 1999 року та мешкав у селі Рудницьке Піщанської громади на Вінниччині.

З 2018 року працював на Вінницькій птахофабриці у бригаді з чищення відділень вирощування — робітником з комплексного обслуговування сільськогосподарського виробництва. Робота вимагала витривалості, дисципліни й уміння тримати темп — риси, які згодом стали важливими і на службі.

13 вересня 2023 року Івана мобілізували до лав Збройних Сил України. Він служив майстром 6-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 1-го взводу 2-ї роти батальйону безпілотних систем. Це напрям, де потрібні холодний розум, точність і повна відповідальність за кожне рішення.

5 жовтня 2025 року солдат Іван Роїк загинув під час виконання бойового завдання в районі міста Покровськ Покровського району Донецької області.

Пам’ять про Івана збережеться серед рідних, колег і побратимів — як про зібрану, відповідальну людину, яка до кінця виконувала свій обов’язок.

Завжди вирізнявся мужністю, відвагою, був душею компанії.
Працював водієм автотранспортних засобів на філії «МХП-Логістика».

Як тільки почалась повномасштабна війна, Василь одним із перших повіз нашу продукцію в найгарячіші точки.
А коли призвали до війська — так само сміливо став на захист нашої Батьківщини.

Війна забрала його в нас 2 липня 2022 року.

«Разом з Василем працювали два роки. Він був дуже хорошою людиною, наче рідним», — розповідає напарник героя Олександр Залюбовський.  

Микола Саклаковський за життя власноруч висадив більше 1000 ялинок.
Любив тварин та птахів, а ще захоплювався риболовлею та заохотив до цього всю родину: дружину Галину та трьох дітей.

На захист країни наш колега став майже з перших днів повномасштабного вторгнення. Загинув 14 січня 2023 року.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України №313/2023 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

Про нього так відгукується майстриня дільниці мийки виробничих приміщень Альона Гудім: 

«Це велика втрата для нашого колективу. Ми й досі не усвідомлюємо, що Микола загинув. Порядний, працелюбний, розсудливий, врівноважений, надійний — все це про нього. Микола дуже відповідально ставився до своєї роботи, завжди готовий був прийти на допомогу».

А ще він був чуйним сином, люблячим чоловіком та прекрасним батьком, дуже любив свою 10-річну донечку.

Ігор Сафронов народився і виріс у Миронівці. Навчався у Миронівській ЗОШ №2, після школи здобув фах у Канівському СПТУ. Працював на різних підприємствах рідного міста, а останнім місцем роботи став Миронівський завод з виготовлення круп і комбікормів. Тут його знали як сумлінного працівника і людину, на яку можна покластися у будь-якій справі.

У 2022 році Ігор без вагань став на захист України та приєднався до лав Збройних Сил. Служив старшим стрільцем-оператором 1-го штурмового відділення військової частини А4010. Виконував бойові завдання на складних ділянках фронту — там, де потрібні витримка і характер.

18 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання в Бахмутському районі Донецької області Ігор Олександрович загинув. Довгий час рідні чекали на повернення. Лише після обміну тілами Героя змогли повернути додому, щоб він знайшов спокій на рідній землі.

У Ігоря залишилися дружина, батьки, брат, донька та двоє онуків.

За мужність і відданість державі Ігор Сафронов був посмертно нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «За поранення», а також удостоєний звання «Почесний громадянин Миронівської громади».

Пам’ять про Ігоря Сафронова житиме серед рідних, колег і побратимів — як про надійну людину, яка тримала слово і до кінця виконала свій обов’язок.

Працював вантажником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики».

Мобілізувався до лав ЗСУ 25 лютого 2022 року, а загинув 7 вересня цього ж року.

Вдома чекали дружина та двоє дітей.

Антон Бавінов, начальник цеху первинної обробки, каже про Віталія: 

«Неможливо згадувати Віталіка, щоб не покотилася сльоза. Він був неймовірною людиною, безмежно добрим, відповідальним, на нього завжди можна було покластися. Віталік був частиною нашої футбольної команди, нашим воротарем. Пам’ятаю, як ми їхали раніше з роботи, щоб пограти в футбол, десь о 18:00. То він від початку зміни о 14:00 і до 17:30 стояв на процесі, щоб хлопці ходили на перекур і не тримали на нього образу, що він відлучився на 2 години, а після футболу просив відвезти його на роботу зі словами: “Там же хлопці, треба допомогти”. Війна забирає найкращих, і це дійсно про Віталіка».  

Юрій Семененко народився 1969 року у селі Бровахи Корсунь-Шевченківського району у сім’ї військового. Одружений, мав донечку Дарину.

Понад 15 років Юрій працював на філії «МХП-Логістика» водієм в автомобільній колоні доставки готової продукції.  

Ярослав Приймич, керівник автомобільної колони з доставки готової продукції, так згадує нашого колегу-героя: «У нашому колективі з особливим теплом згадують Юрія. Він був дуже позитивною, доброю та щирою людиною. Небайдужий і завжди готовий допомогти. У роботі відповідальний і працьовитий. Це велика втрата не лише для рідних, а й для нашої команди». 

До лав української армії Юрій вступив у 2014 році – став учасником АТО. З того часу отримав 2 нагороди – відзнаку командира 24 окремої механізованої бригади «Залізний Воїн» та медаль «За вірність українському народу». 

Почалося повномасштабне вторгнення і Юрій не міг залишитися вдома. Тож став молодшим сержантом взводу управління мінометної батареї механізованого батальйону. 

Наш герой захищав Україну та українців до кінця. 26 березня 2022 року Юрій загинув під час виконання бойових завдань поблизу Волноваського району Донецької області. 

Він був найкращим батьком та хорошим чоловіком, обожнював своїх донечок, навчив їх їздити на автівці.
Самостійно займався ремонтом машин, любив ремонтувати техніку, варити електрозваркою. Ніколи не відмовляв нікому у допомозі. Любив життя, був справедливий та відповідальний, мав багато друзів та кумів.   

Нашого колегу, слюсара з ремонту колісних транспортних засобів з філії «МХП-Логістика», мобілізували 6 квітня 2022 року.

А 16 травня того ж року за наші життя він віддав своє.

«Добрий, чуйний, працьовитий, тямущий, якщо міг, то обов’язково робив», — згадують Олександра колеги.

«Він чудово розбирався в техніці, бо колись займався ремонтом машин, мав свій трактор. Всі свої знання і навички використовував у роботі», — пригадує колега Олександр Савосюк.  

Працював механіком на другій філії Птахокомплекс «Вінницької птахофабрики».  Володимир любив риболовлю, добре знався на техніці. Та росія вторглась на українську землю, і все змінилося.

Колега та подруга Тетяна Мусієнко описала нашого Героя так:  

«Для мене — це дуже важка втрата. Як людини, як друга, як колеги, як матері, адже він був однолітком моєї доньки. Пам’ятатиму його як чуйного, доброго та надійного товариша й колегу. Він був надзвичайно розумний та кмітливий, швидко навчався. У наш підрозділ прийшов працювати птахівником та за дуже короткий проміжок часу виріс до механіка ремонтно-механічної дільниці філії Птахокомплекс. За що б не взявся, йому завжди все вдавалося. Усюди ладилось: і на роботі, і в родині. Володя безмежно любив свою дружину Ліду та донечок. Пишався своєю ріднею понад усе. Напередодні трагедії він зателефонував і ми довго розмовляли — неначе відчував, що востаннє».

Дмитро Ситковецький народився 5 листопада 1969 року.

З 2012 року він працював на Птахокомплексі «Вінницької птахофабрики». За цей час зарекомендував себе як відповідальний і працьовитий колега.

На війні Дмитро був водієм-електриком у радіовзводі роти зв’язку Збройних сил України.
2 червня 2024 року під час мінометного обстрілу біля населеного пункту Новоолександрівка Покровського району Донецької області наш колега загинув.
Ми завжди будемо згадувати Дмитра з повагою та теплом.

Наш колега займався комплексним обслуговуванням сільськогосподарського виробництва на «Перемозі Новій» з 2018 року. На роботі працював старанно, а вдома виховував двох маленьких дітей.

У липні 2024 року він був мобілізований до ЗСУ. Служив заступником командира бойової машини – навідником-оператором.  

Андрій Сікало загинув 20 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання у Покровському районі Донецької області.
У листопаді йому мало виповнитися 30 років.

Народився Віктор у м. Козятин Вінницької області.
Закінчив Білоцерківський аграрний університет – здобув фах лікаря ветеринарної медицини. Ще з 2011 року почав працювати на Миронівській птахофабриці за спеціальністю. 

6 червня 2024 року чоловіка призвали до лав Збройних сил України.
Проходив службу в 154-тій окремій механізованій бригаді на посаді бойового медика – для цього здобув  фахове навчання за кордоном. 

17 червня 2025 року під час виконання бойового завдання в Чугуївському районі Харківської області Віктор загинув. 

Проживав у с. Степанці разом із дружиною та сином.
Любив проводити час із сім’єю та друзями, захоплювався риболовлею та відпочинком на природі. 

Світла пам’ять і вічна слава українському воїну!  

На роботі його всі поважали, бо знав свою справу, не боявся труднощів, працював чесно й відповідально. 

А ще він був просто хорошою людиною – доброю, щирою, з чудовим почуттям гумору. Скільки разів ми разом і працювали, і жартували… З ним було легко. 

Коли його призвали до війська, він пішов без вагань – казав, що це його обов’язок. І от тепер його немає. Важко прийняти, що людина, яка завжди була поряд, яка була підтримкою для інших, тепер стала частиною нашої пам’яті. 

Ми всі так вірили, що він живий… Павло довго вважався зниклим безвісти, і кожен з нас тримався за надію. Думали: ось-ось знайдеться, дасть про себе знати, повернеться. Бо він завжди був сильним, незламним, таким, що не здається ні перед якою бідою. 

Важко згадувати, біль в серці залишиться назавжди. Хай з Богом спочиває…. Добрий і щирий чоловік був», — згадує Сергій Нікітюк, провідний інженер ВП Немирів та Томашпіль «Зернопродукту МХП» 

Василь народився 27 квітня 1973 року в селі Красна Тячівського району на Закарпатті. У 2011 році переїхав до Ладижина, де розпочав працювати на Переробному комплексі Вінницької птахофабрики – у ремонтно-будівельній службі на посаді підсобного робітника.   

 «Василь був дуже порядною людиною, на яку завжди можна було покластися.  Ми дружили сім’ями багато років, і він залишався тим, хто завжди об’єднував, підтримував і додавав добра у спілкуванні. У колективі його цінували за щирість, дружелюбність і готовність прийти на допомогу в будь-який момент. Для нас він був не просто колегою, а справжньою опорою й другом», — згадує Олена Пюра, майстриня будівельних та монтажних робіт. 

 18 травня 2023 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Служив у 157-й окремій механізованій бригаді у складі мінометного взводу механізованого батальйону.   

 24 листопада 2024 року загинув під час виконання бойового завдання із протидії штурму ворога поблизу населеного пункту Курахове Донецької області.  

Костянтин працював у МХП понад 10 років. Почав ще у 2009-му, а з 2019-го повернувся до команди. 

Коли отримав повістку, без вагань став до лав ЗСУ. Навіть труднощі з документами не зупинили його – Костянтин твердо вирішив захищати Україну. Він служив на Донецькому напрямку, виконував бойові завдання у складі штурмового підрозділу. 

3 березня 2024 року Костянтин загинув, віддавши життя за рідну землю.

Вічна пам’ять Герою!

Народився 28 вересня 1991 року. Проживав у місті Гайсин Вінницької області.   

Працював на Переробному комплексі Вінницької птахофабрики у цеху первинної обробки, де був водієм навантажувача. 

 «Євген завжди був людиною, на яку можна було покластися. Він відповідально ставився до своєї роботи, все виконував якісно й вчасно. У колективі його цінували за товариськість і відкритість – з ним було легко працювати й просто спілкуватися», — ділиться Сергій Петренко, водій навантажувача. 

24 лютого 2022 року мобілізувався до лав Збройних сил України. Проходив службу у військовій частині А5068 на посаді оператора-сапера інженерно-саперного взводу.   

9 квітня 2025 року загинув у районі населеного пункту Новомиколаївка Донецької області внаслідок тяжкого поранення, несумісного з життям.   

Олексій народився у Черкаській області в 1994 році. У МХП прийшов працювати у 2017 році — налагоджувальником устаткування у виробництві харчової продукції.  

Олександр Русенко, провідний інженер-механік груповий та керівник, розповідає: «Олексій був сумлінним працівником, мав гарні професійні навички. Успішно оволодів довіреним йому обладнанням та технікою. Ніколи не зупинявся перед труднощами й пропонував варіанти розв’язання поставлених задач. Був дружнім у колективі і завжди міг допомогти колегам». 

Наш Герой декілька разів отримував нагороду за програмою визнання досягнень співробітників.  

Після початку повномасштабного вторгнення Олексій долучився до лав ЗСУ та став командиром бойової машини у механізованому відділенні окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка.  

5 лютого 2023 року внаслідок мінометного обстрілу на Донеччині він загинув. Пізніше Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний посмертно нагородив Олексія почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». 

У Олексія залишилася мама Вікторія Томілєва, яка працює на Миронівській птахофабриці у відділі якості. 

Ігор Сорочан працював вантажником цеху м’ясо-механічної обробки філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики».

Народився 23 листопада 1971 року у Тростянці. Там закінчив другу гімназію, а згодом Крижопільське профтехучилище, отримавши фах столяра-будівельника.

На повномасштабну війну Ігоря Павловича мобілізували 26 лютого 2022 року. У складі 11 окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 59-ї бригади імені Якова Гандзюка. Навідник мотопіхотного підрозділу, сержант Ігор Сорочан воював за Миколаївщину та Херсонщину, а також Соледар.

В одному з боїв поблизу населеного пункту Первомайське Покровського району Донецької області Ігор Сорочан загинув від снаряда ворожого дрона.

Вічна пам’ять нашому захиснику та щирі співчуття родині!

З початку повномасштабного вторгення Микола разом з родиною переїхав зі Сватово Лугансьної області до Переяславської громади, почав працювати на Старинській птахофабриці у цеху переробки м’ясної продукції. Проте у червні 2023 року чоловік без вагань став на захист нашої держави. Микола був старшим стрільцем-оператором штурмового батальйону.
Співчуваємо рідним та близьким Миколи Співака.

Вічна слава Герою!

«Мав багато друзів, багато медалей (займався професійно футболом),  мав багато планів, але… Коли почалася повномасштабна війна, він вже був у військкоматі. А потім — 93-я окрема механізована бригада «Холодний Яр». Пішли боронити Україну разом з батьком.

Спочатку були на півночі Харківщини, потім під Ізюмом. Там було дуже гаряче, але вискочив живим. Ще казав, що там був його другий день народження. Але життя обірвалось.  

Коли бригада переїхала під Слов’янськ, де на той час точилися страшні бої, треба було заходити під вогнем на позиції і тягти на собі бойовий комплект, якого військові дуже потребували на той час. Діма і його товариші не побоялись і пішли, але їх розстріляли з танка… Троє загинули на місці, решта поранені. Сина знайшов і виніс під обстрілами батько, а через день після цього ця територія була вже під ворогом. 

На прощанні з Дімою була вся його футбольна команда, друзі, однокласники», — згадує мама нашого героя Дмитра Стасовського.  

Дмитро працював трактористом на філії «МХП-Логістика». 

Колега Дмитро Єрмолай так згадує нашого захисника:  

«Я добре знав Дмитра, бо ми разом навчалися в школі. Він був хорошою людиною, завжди готовий прийти на допомогу, життєрадісний, любив жарти — приколіст.
Служба в армії його дещо змінила — став більш серйозним, відповідальним.
В МХП працював з 2017 року, був трактористом, водієм, працював на навантажувачі.
З перших днів повномасштабного вторгнення Дмитро разом з батьком пішли служити добровольцями в 93 бригаду “Холодний Яр”. 
У Дмитра були великі плани на життя. Він мав дівчину і збирався одружуватися. Війна обірвала всі плани… ».

Сергій народився у 1989 році та багато років жив разом із сім’єю у Переяславі, що на Київщині.  

З 2021 року працював на Старинській птахофабриці оператором виробничої дільниці продуктивної птиці №4. Керівник Володимир Клустий згадує: «Сергія поважали у колективі, він був надійним товаришем та лідером, завжди допомагав та підтримував. Він пропонував чудові ідеї з покращення робочих процесів, не боявся бути ініціативним». 

З липня 2023 року захищав наші кордони та служив стрільцем помічником гранатометника. Останній бойовий вихід із побратимами був у районі міста Красногорівка, Донецької області. 18 жовтня 2023 року його життя обірвалося. 

«Важко змиритися з тим, що його більше не буде поряд з нами. Але він назавжди залишиться в наших серцях та нашій пам’яті!» — говорить Оксана Стратієнко, дружина Сергія. 

Віддавши своє життя у боротьбі за мир, він залишив нам у спадщину не лише відвагу, але й нагадування про те, що кожен з нас несе відповідальність за майбутнє нашої землі. 

«Дуже чесний і принциповий чоловік, який вірив, що українці мають боротися та відстоювати незалежність своєї держави», — згадує дружина Катерина.

Павло Стрелюк народився у селі Білокоровичі Житомирської області. У нього залишилися дружина, син, батьки та сестра.

Здобув вищу освіту у Житомирському державному технологічному університеті за спеціальністю «Облік та аудит». Під час навчання закінчив військову кафедру та отримав звання офіцера запасу.

Працював бухгалтером у ТОВ «МХП-РІТЕЙЛ».

11 вересня 2022 року Павла мобілізували до лав Збройних Сил України як офіцера запасу. Він проходив службу у складі 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. У серпні 2023 року став командиром роти 1-го аеромобільного батальйону у званні капітана. Мав позивний «Казначей».

Побратими згадують Павла як мужнього, справедливого й відповідального командира, який тримав ситуацію під контролем і був опорою для свого підрозділу.

12 січня 2026 року Павло Стрелюк загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Закітне Краматорського району Донецької області.

За мужність і віддану службу Павло Стрелюк був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За зразкову службу», відзнакою Міністра оборони України «Хрест пошани» та відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя».

Народився Юрій 20 листопада 1970 року в місті Лохвиця на Полтавщині.    

Життя пов’язав із Переробним комплексом Вінницької птахофабрики, де працював у цеху технічних фабрикатів підсобним робітником. Його поважали за працьовитість і людяність.

 «Юрій був людиною, на яку завжди можна було покластися. Він ніколи не відмовляв у допомозі, завжди підставляв плече колегам і виконував свою роботу якісно та відповідально. У колективі його цінували не лише як працівника, а й як добру, щиру людину», — згадує Сергій Шевчук, начальник цеху технічних фабрикатів.   

 25 липня 2024 року став на захист України у складі Збройних сил. Служив на сході країни, де виконував бойові завдання разом із побратимами.   

Руслан Тимчук був мобілізований до лав ЗСУ 11 березня 2022 року. Батько двох дітей, відповідальний та старанний працівник.

Його не стало 2 серпня 2022 року.

Борис Піщаний, начальник відділу відвантаження, так згадує Руслана:  

«Був дуже комунікабельний, зарекомендував себе з позитивної сторони і завжди виконував всі поставлені завдання. І хоч на заводі працював лише близько двох років, та я знаю його давно, адже були в родинних стосунках. Руслан був дружній та веселий, завжди допомагав і ніколи нікому не відмовляв. Ми втратили гарного товариша». 

Віталій народився 26 листопада 1998 року у селі Шпендівка, що у Київській області. Односельці кажуть, що наш Герой завжди був доброю та щирою людиною, мав авторитет серед друзів та знайомих. Сім’я рано залишилась без батька, тому Віталій взяв на себе відповідальність за сім’ю, а ще був чудовим сином та братом. Завжди допомагав не лише вдома, а й сусідам.  

Закінчив Білоцерківський професійний коледж, здобув професію електрика. А у 2020 році прийшов працювати електрозварювальником у ПрАТ «Агрофорт». 

Олександр Кривуца, колега, згадує: «весь трудовий колектив запам’ятає Віталія як порядного та совісного працівника. Ми всі знали, що у будь-який момент можемо на нього покластися». 

23 серпня 2023 року Віталія мобілізували на військову службу. Тут він виконував завдання на посаді стрільця-санітара 3-го механізованого батальйону військової частини А1302. У складі цього підрозділу воював із побратимами на Донеччині. Герой поліг 5 листопада 2023 року у бою поблизу села Кліщіївка Донецької області. 

У невтішному горі залишилися мама і сестра. 

Денис, житель села Ободівка, був незамінним бойовим медиком у складі 2-го механізованого взводу 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону військової частини А 0409. До того, як він потрапив на службу під час повномасштабного вторгнення, Денис працював вантажником на філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики. Тут його знали як завзятого та працьовитого чоловіка. 

28 жовтня 2023 року, у трагічний день, що назавжди змінив життя його родини та близьких, Денис загинув внаслідок влучання ворожого протитанкового ракетного комплексу (ПТРК) по автомобілю. Це сталося у районі населеного пункту Богданівка Бахмутського району, Донецької області, де він з честю виконував свій обов’язок. 

Денис залишився у пам’яті як справжній герой, відданий своїй справі та своїй країні, чия відвага та самопожертва надихають інших. 

Народився він 25 серпня 1987 року. Понад 10 років працював у філії «Птахокомплекс» Вінницької птахофабрики машиністом мийних машин. Колеги цінували його невичерпну енергію і самовіддачу. 

З червня 2023 року мобілізувався сержантом до 95 окремої десантно-штурмової бригади. Гордо став до війська – багато років у 14 штурмовій бригаді НГУ «Червона калина» бореться за нашу Незалежність його брат Тарас.  

Наш Герой із побратимами воював на Сватівському напрямку Луганської області. Під час артилерійського обстрілу 2 вересня 2023 року біля населеного пункту Твердохлібове отримав важкі поранення, що несумісні з життям.  

Юрій – яскрава душа колективу. Колеги та керівництво приїхали провести Героя на Тростянеччину.

Олег Рябокінь, начальник цеху, розповів, що загибель Юрія – велика втрата для колективу, «Юрій залишається в наших серцях як Герой, якого ми назавжди пам’ятатимемо. Вічна пам’ять та спокій тобі, наш дорогий друг і захисник». 

«Його цінували як чудового працівника, надійного колегу, люблячого чоловіка, турботливого батька, доброго сусіда та господаря. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр не залишився осторонь та став на захист країни та кожного з нас», — додає Світлана.

Олександр працював підсобним робітником у цеху різки на Переробному комплексі Вінницької птахофабрики. Він завжди відповідально виконував свою роботу, проявляючи старанність. 
 
Народився та виріс у мальовничому селі Ободівка. Відкритий і щирий, він був людиною, яка завжди знаходила час для підтримки та допомоги іншим. 
 
Ставши на захист України, він служив молодшим сержантом, гранатометником 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 4-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А4699. 
 
Олександр довго вважався зниклим безвісти. На жаль, він загинув у районі населеного пункту Бердичів, Покровського району, Донецької області під час виконання бойового завдання. 

«Сергій завжди виконував поставлені перед ним завдання якісно та вчасно. Назавжди у моїй пам’яті як щира, добра, весела та відповідальна людина. Світлана пам’ять нашому Герою», — згадує Петро Скобал, технік-механік із ремонту технологічного устаткування служби сервісу та керівник Сергія. 

Пішов захищати нашу Батьківщину ще із перших місяців повномасштабного вторгнення. Бойові операції із побратимами у с. Синьківка Куп’янського району Харківської області стали для Сергія останніми. Мужній стрілець-санітар першого стрілецького відділення третього стрілецького взводу другої стрілецької роти військової частини А4462 загинув 4 грудня 2023 року. 

Сергій Тоцький був гарним сім’янином, мав дружину та двох синів, які згадують про нього з любов’ю. «Він був дуже чуйною та доброю людиною, ніколи нічого не шкодував для дітей, тобто для мене і брата, завжди старався нам допомогти», — розповів про батька Олексій Тоцький. 

За життя він був опорою для своїх товаришів і світлом для своєї родини.

Вічна шана та пам’ять Герою 

Ярослав працював на Миронівському МПЗ «Легко». 2019 року він долучився до Національної гвардії України, а у січні 2022 поїхав в зону ООС на Донеччину, де й зустрів повномасштабну війну. Воїн без вагань стояв на захисті нашої держави, відбиваючи напади агресора.

У мирному житті Ярослав Троян захоплювався фото і японськими машинами, музика та навушники були завжди з ним.

«Він любив свій батальйон і побратимів, завжди був веселим та щирим. Командир бригади говорив, що із найскладнішого бою Ярослав виходив з посмішкою», — згадує Наталія.

У Ярослава залишилася дружина та чотирирічна донька.
Пам’ятаємо!

Тарас був добродушною людиною, часто запрошував у гості друзів. Дуже смачно готував, особливо йому вдавалася випічка. Захоплювався риболовлею, автомобілями, садом.

Працював лікарем ветеринарної медицини на підприємстві «Лубним’ясо». Більше Тарас не запросить друзів. Більше не побачить своїх рідних.  9 серпня 2022 року нашого колеги не стало.

Колеги Олександр Жданенко та Наталія Голов’як так згадують Тараса:  

«Він був щирий, говорив все відкрито. Патріот своєї країни. На нього завжди можна було покластися».  

Олег Уланов працював оператором виробничої дільниці на Ямпільському елеваторі. Батько двох дітей. 

Та прийшло 24 лютого і все змінилося — Олег вступив до лав ЗСУ. 

7 січня 2023 року життя нашого колеги обірвалося.

«Олег прийшов до нас на роботу у 2020 році й одразу зарекомендував себе як дуже старанний працівник. Ми налагоджували лінію брекетування, і він зміг розібратись у її роботі та взявся до виконання обов’язків оператора виробничої дільниці, — згадує Анатолій Юзюк, начальник виробництва Ямпільського елеватора.
— Олег зі всіма знайшов спільну мову. Ми усім колективом сумуємо, що його втратили».   

Мав дружину, двох дітей.  Життя Анатолія змінилося, коли 9 березня 2022 року його мобілізували до лав ЗСУ. 

30 квітня 2022 року нашого колеги не стало.

Руслан Онуфрієнко, начальник цеху, розповідає про Анатолія:  

«Був дуже спокійний чоловік, завжди виконував всі задачі. Діти його дуже любили, а колеги поважали». 

Віктор народився 15 червня 1975 року у селі Свічківка, що у Черкаській області. Після переїзду сім’ї до Кропивни, юнак успішно закінчив тамтешню школу. У 1990 році його освітній шлях продовжився у Золотоніському професійно-технічному училищі №40, де він мріяв опанувати мистецтво роботи з деревом і стати кваліфікованим майстром. 

Майже 7 років Віктор пропрацював диспетчером служби безпеки на Старинській птахофабриці. «Віктор мій троюрідний брат, ми разом прийшли працювати на Старинську птахофабрику. Віктор був хорошою людиною, з будь-якої ситуації знаходив вихід. Я першим дізнався про те, що він доєднався до війська. До останнього дня ми підтримували зв’язок. На жаль, 8 листопада 2023 року Віктор вже не написав», — говорить Володимир Іващенко. 

Друзі та рідні згадують, що наш Герой був дуже чуйним, добрим, працьовитим та чесним. Багато робив і для своєї родини. У Віктора залишились мама та донька. 

Вадим Хохлов народився та виріс у Борисполі. З березня 2023 року працював на Старинській птахофабриці оператором виробничої дільниці.

«Чудова людина, з якою приємно працювати. Він завжди знаходив спосіб підняти настрій колегам. Вадим вмів підтримати в будь-якій ситуації . Його оптимізм заряджав команду енергією», — говорить Аліна Щербина, начальниця дільниці, де працював хлопець.

У мирному житті захисник мав багато захоплень, зокрема риболовля та автомобілі. Пишався і дуже любив родину, у якій народився та зростав.

«Ми довіряли один одному, Вадим ділився зі мною всім, що відбувалося в його житті. З ранку, як їхав на роботу, завжди цілував та обіймав: «Ма, я поїхав». Так само і з роботи. Важко усвідомлювати те, що мій син більше ніколи не приїде додому, не обійме і не скаже: «Привіт! Мам, я вдома». Вадим пишався тим, що потрапив в частину «Рубіж» НГУ. Восени син планував вступити до Національної академії внутрішніх справ та одружитися, але це залишилося в мріях», — згадує Ольга Кулініч.

Олександр Хрісанов був чуйним та добрим колегою. Працював підсобним працівником на філії Переробний комплекс «Вінницької птахофабрики». Любив збирати та колекціонувати ножі.

Андрій Кавун каже про свого колегу Олександра: 

«Саша переважно був мовчазним, стриманим та ніколи не конфліктував. Він був гарним товаришем та колегою. А ще —  чудовим батьком та чоловіком. Весь його світ обертався навколо дому та роботи.  

Брав участь в АТО. Ми майже не говорили про ті часи, але я завжди розумів, що це залишило слід у його душі. Він був щирим патріотом та до останнього захищав свою країну.  

Його дуже не вистачає».  

Віталій народився 7 листопада 1982 року в селищі міського типу Лисянка Черкаської області. Закінчив Уманський державний аграрний університет, де здобув фах агронома та зустрів майбутню дружину Ганну. У 2004 році вони побралися, згодом у родині народилися доньки Вікторія та Злата.  

У вересні 2021-го приєднався до колективу ВКВК як машиніст зернових навантажувально-розвантажувальних машин.  

8 вересня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. З травня 2023-го виконував бойові завдання на передовій. Під час служби отримав посвідчення учасника бойових дій та нагрудний знак «Ветеран війни». У жовтні 2024 року став командиром відділення.  

3 грудня 2024 року Віталій прийняв свій останній бій, виконавши військовий обов’язок до кінця. Внаслідок отриманих у бою поранень 16 грудня 2024 року його серце зупинилося назавжди. 

Сергій понад 8 років працював в автопарку Ладижин на ‎Зернопродукті МХП трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва.   

«Сергій працював на фронтальному навантажувачі. Уся його робота була пов’язана з постійними відрядженнями. Та він ніколи не відмовився кудись їхати. Нещодавно згадував, як він лише одного разу попросив дати йому два додаткових вихідних. Попри моє здивування подія була значна – Сергій тоді сором’язливо сказав: “Буду одружуватися”. Звісно, я його відпустив. Наш Герой був безвідмовною і дуже відповідальною людиною. Я знав, якщо він сказав, що зробить якусь роботу, то вже можна було не перевіряти, бо вона точно зроблена і досить якісно. Сергій був не тільки гарним працівником, а й надійним товаришем та висококваліфікованим наставником. У нього була вища освіта і справжній дар, бо він умів знайти підхід до кожної людини і вибудував такі стосунки, що йому довіряли. До того ж це був дуже охайний чоловік, він уважно слідкував за технікою. Його навантажувач був постійно чистим та готовим до роботи. Ми втратили безцінного працівника. Кажуть, що незамінних немає, але це не про Сергія. Царство Небесне світлій людині та нашому Герою», – розповів Іван Кацовець, директор регіональний сервісного підрозділу Ладижин ПрАТ «Зернопродукт МХП».  

Нашого Героя мобілізували в перші ж дні повномасштабного вторгнення – 26 лютого 2022 року. Сергій захищав околиці міста Бахмут, що на Донеччині. 24 березня 2023 року він отримав важке поранення під час бою. На жаль, його не встигли доправити до медичної установи.   

Дружина Героя Тетяна Червоняк поділилась: «Сергій був дуже добрим та з великим почуттям гумору. Завжди організовував свята для близьких та рідних. Мав велике коло друзів. В сім’ї був люблячим батьком та порядним чоловіком».   

Без батька залишилось троє діток. Тетяна виховує двох синів від першого шлюбу, для яких Сергій став і другом, і батьком. А також спільну маленьку донечку Аню, якій 3 роки.   

Кожен день війни для неї важкий та тривожний, бо поруч вже ніколи не буде її коханого Сергія.

Володимир був із тих людей, хто робить свою справу тихо, але надійно. Спокійний, зібраний, уважний до деталей — він умів працювати так, щоб на нього можна було покластися.

Володимир Череушенко народився 9 липня 1986 року в селі Маньківка Бершадської громади на Вінниччині. У 2015–2016 роках проходив службу у прикордонних військах. Після повернення додому працював на Переробному комплексі філії ТОВ «Вінницька птахофабрика» підсобним робітником у дільниці нічної мийки цехів.

28 липня 2024 року Володимира призвали до лав Збройних Сил України. Він проходив службу гранатометником 2-го десантно-штурмового відділення 6-ї роти 2-го десантно-штурмового батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. На службі залишався таким самим зібраним і дисциплінованим, як і в роботі.

З 16 жовтня 2024 року Володимир вважався зниклим безвісти. Згодом стало відомо, що того ж дня, під час виконання бойового завдання в районі села Катеринівка Покровського району Донецької області, він загинув.

Пам’ять про Володимира Череушенка збережеться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як спокійну, надійну й відповідальну людину.

Дмитро Михайлович Чернега народився 6 листопада 1995 року в селі Філіопіль Хмільницького району Вінницької області. З дитинства ріс спокійним, розумним і слухняним хлопцем.

У 2002 році пішов до першого класу Філіопільської школи, де добре навчався та брав активну участь у шкільному житті й гуртках. У 2011 році закінчив Філіопільську школу та продовжив навчання у Великомитницькій загальноосвітній школі. У 2013 році здобув повну середню освіту.

Після школи Дмитро вступив до ліцею № 40, де опанував професію тракториста. У 2015 році завершив навчання й одразу почав працювати за спеціальністю. З 2015 по 2018 роки працював у селі Широка Гребля, з 2019 по 2022 роки — водієм на складі будівельних матеріалів. Згодом приєднався до колективу ПрАТ «Зернопродукт МХП», де працював водієм автотранспортних засобів в основному виробництві ВП «Хмільник». Його знали як дисциплінованого й надійного працівника.

Вдома на Дмитра чекали рідні: мама — Світлана Денисівна, брат — Денис Миколайович, а також хрещеник Назарчик, якого він дуже любив.

9 липня 2024 року Дмитро Михайлович був мобілізований Хмільницьким РТЦК та СП до лав Збройних Сил України. Проходив військову службу у військовій частині А0216 на посаді водія морської піхоти.

11 листопада 2024 року Дмитро Чернега загинув під час проходження військової служби.

Дмитро Михайлович залишив по собі пам’ять як про щиру, працелюбну й відповідальну людину — сина, брата, колегу, якого згадують із теплом і повагою.

Тарас був хорошим, веселим, чуйним колегою та працівником.

Загинув наш колега 10 грудня 2022 року.

Колега Тараса Леонід Травінський так згадує нашого героя:  

«Вольовий та відповідальний — саме так можна охарактеризувати Тараса. Він завжди сумлінно ставився до роботи, вважав, якщо було поставлене завдання, то воно має бути виконане. При цьому Тарас був компанійський і з усіма в колективі був в гарних стосунках, умів з кожним знайти спільну мову».  

Олександр виріс і навчався в невеликому селі Оляниця, Вінницької області, де з ранніх років виявив себе активною та товариською людиною. Після закінчення місцевої школи, він продовжив свою освіту у Ладижинському коледжі. Через кілька років приєднався до філії «Переробний комплекс» Вінницької птахофабрики та працював тут водієм навантажувача. 

Олександр з дружиною Яриною разом виховували двох синів, вкладаючи всю свою любов та турботу. 

Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр не зміг залишитися осторонь. Він вступив до лав Збройних Сил України, де служив гранатометником у механізованому відділенні. Його відповідальність, доброта та готовність допомагати були відомі не тільки вдома, а й серед побратимів. Олександр мріяв повернутися до мирного життя, продовжити виховання синів та допомагати відбудовувати країну. На жаль, 3 листопада 2023 року, виконуючи бойове завдання на Чернігівщині, він загинув, залишивши після себе спогади про справжнього героя, який віддав своє життя за свободу України. 

Юрій Чупилка народився та проживав у селі Литвинець на Канівщині. З дитинства любив природу, особливо ліс і походи по гриби разом зі своїм улюбленим собакою. З часом почав активно долучатися до волонтерського руху та завжди підтримував тих, хто потребував допомоги.

Після закінчення Маслівського технікуму Юрій працював на Миронівській птахофабриці — був робітником на складі готової продукції Переробного комплексу. У колективі його знали як відповідального, уважного до деталей працівника, який не уникав додаткової роботи й умів мислити ширше за свої прямі обов’язки.

1 серпня 2023 року Юрія було призвано до лав Збройних Сил України. Він служив стрільцем-санітаром 3-го штурмового відділення військової частини А0501. Мав позивний «Екстрасенс». Під час служби здійснював супровід іноземних військових на завдання, надавав допомогу пораненим та організовував їх евакуацію.

23 грудня 2023 року Юрій загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка Бахмутського району Донецької області. Після цього майже два роки він вважався зниклим безвісти.

За життя Юрій був добрим, щирим і працьовитим, люблячим сином і братом. У нього залишилися мама Лариса Луківна, сестра Тетяна, вітчим та велика родина людей, які його любили й пам’ятають.

Пам’ять про Юрія Чупилку житиме в серцях рідних, колег і всіх, хто знав його як світлу й небайдужу людину.

Дитинство та юність Юрія пройшли в селі Лука. Після школи він вступив до професійно-технічного училища в Києві.
Трудовий шлях розпочав на будівництвах столиці, але згодом повернувся до рідного села.

У жовтні 2022 року Юрій влаштувався в компанію на посаду вантажника. А вже 24 серпня 2023 року вступив до лав ЗСУ.

Наш колега загинув 14 січня 2024 року під час ворожого обстрілу в районі населеного пункту Веселе, Донецької області.

Андрій працював вантажником на підприємстві з вересня 2021 року. За свою працьовитість, чуйність та відповідальність він здобув велику повагу серед колег.

Народився чоловік в смт Рокитне Київської області, де і проживав. У 1990 році в Рокитнянському професійному ліцеї здобув спеціальність майстра сільського будівництва, що допомогло йому знайти себе в професійній сфері.

З 1990 по 1992 рік Андрій проходив строкову службу в Збройних силах України, де з гідністю виконував свої обов’язки та здобув звання сержанта. А у вересні 2023 року повернувся до ЗСУ захищати незалежність України на фронті.

Андрій Шелест загинув 20 вересня 2024 року час виконання бойового завдання в місті Торецьк Донецької області. 

У серцях рідних він назавжди залишиться найкращим сином, люблячим чоловіком та турботливим батьком, прикладом для своїх дітей.

Дмитро народився 9 лютого 2000 року у Харківській області.  

Підлісний Олег, старший комірник складу готової продукції, поділився: «Дмитро був ввічливим, порядним і товариським. Молодий хлопець, який мав амбітні плани на життя, любив спорт та активний відпочинок. На роботі показав себе як надійний та відповідальний працівник, який своїм прикладом мотивував та підтримував колег. Словом – чудова молода людина, з якою приємно спілкуватися та комфортно працювати».  

На Миронівській птахофабриці пропрацював майже два роки. Починав з посади підсобного робітника складу готової продукції, а далі став водієм навантажувача. 

До лав Збройних сил Дмитра призвали у вересні 2023 року. Захищаючи Україну та всіх нас, він загинув 25.12.2023 року під час виконання бойового завдання під Авдіївкою. Поховали нашого Героя у Шевченківській ОТГ Куп’янського району. 

Вічна шана нашому Герою. 

Для присвоєння звання Героя України (посмертно) прохання підписати петицію №22/257632-еп https://petition.president.gov.ua/petition/257632

Микола Шеремет народився в селі Рижавка, що в Черкаській області. У червні 2016 року він був призваний на строкову службу, а вже в липні 2017 року, усвідомивши свій обов’язок перед країною, підписав контракт на службу в Національній гвардії України.
16 січня 2018 року Микола звільнився у запас ЗСУ, здобувши статус Учасника Бойових Дій. Після цього, з 23 травня 2023 року, він працював машиністом у філії ВКВК «Вінницької птахофабрики».

9 серпня 2023 року Миколу мобілізували, і він знову повернувся до лав захисників України. У жовтні 2023 року він успішно завершив програму фахової підготовки, отримавши кваліфікацію гранатометника. З 30 жовтня по 21 грудня 2023 року Микола пройшов третій курс «Морська піхота. Амфібійна підготовка» в Італії.

18 березня 2024 року старший матрос Шеремет Микола Юрійович вирушив на чергове бойове завдання. Його шлях обірвався 22 квітня 2024 року в районі Кринків Херсонської області, де він віддав своє життя, захищаючи рідну землю.

Микола загинув, оберігаючи мир і свободу кожного з нас. Вічна пам’ять Герою!

Сергій народився 4 жовтня 1970 року в селі Тростянчик Вінницької області.

Після проходження строкової служби в армії він повернувся додому. Працював електрогазозварником на Птахокомплексі Вінницької птахофабрики. Колеги знали його як людину праці — відповідальну, зосереджену, таку, що звикла доводити справу до кінця.

2 липня 2024 року Сергій став на захист України. Він служив солдатом протитанкового взводу 154-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

Під час виконання бойового завдання на Донеччині Сергій зник безвісти. Згодом надійшло підтвердження загибелі.

25 жовтня 2024 року Сергій Шестопал загинув під час виконання військового обов’язку поблизу населеного пункту Ізмайлівка на Донеччині.

Пам’ять про Сергія залишиться серед рідних, колег і всіх, хто знав його як чесну, працьовиту й відповідальну людину.

Працював машиністом на ВП «Біогаз Ладижин».  Мобілізувався до лав ЗСУ 16 липня 2022 року, а загинув 10 листопада цього ж року.

Колега Ігор Ісаєв так каже про нашого Героя: «Запам’ятаю його веселим, завжди відкритим до спілкування, дуже працьовитим та відповідальним. Знаю, що він захоплювався бджолярством, мав власну пасіку в селі».

Інший колега Олег Проценко згадує: «Він прийшов до нас з іншої філії МХП. І одразу показав себе як відповідальний працівник. Завжди знаходив спільну мову з колегами та намагався допомогти у будь-якій справі. Коли почалася війна, дуже рвався на фронт добровольцем, але вдалося потрапити до війська лише влітку». 

Наш колега навчався у Тульчинській школі та профтехучилищі. Закінчив Одеський державний аграрний університет.
23 серпня 2022 року був призваний захищати Україну. Служив старшим оператором 3 протитанкового відділення 1 протитанкового взводу.

5 червня 2024 року він отримав тяжке поранення під час виконання бойового завдання в районі села Парасковіївка Покровського району Донецької області.
Лікарі боролися за життя нашого захисника впродовж 9 днів, але не змогли врятувати.

Пам’ятаймо Андрія Щіпцова як близьку людину, яка своїм життям і смертю показала нам, що означає любити Україну.
Вічна пам’ять і слава Герою!

Володимир народився і все життя прожив у селі Новоставці, що у Хмельницької області. Після строкової служби став шофером, а далі перейшов працювати трактористом-машиністом. Присвятив своє життя роботі у сільському господарстві, у філії «Рідний край» – з першого дня її заснування у 2010 році. Останні роки працював на навантажувачі і грейдері.  

Колеги і керівники згадують його як надійного, відповідального, професійного, готового завжди прийти на допомогу. 

Протягом 27 років він та його дружина разом виховали трьох дочок, ділячи всі радощі та випробування сімейного життя. Перед повномасштабним вторгненням почали будувати власний будинок.  

Володимира мобілізували у січні 2023 року. Після навчання на полігоні відправився на фронт у складі 33 гірсько-штурмової бригади третьої роти, військової частини А4805 кулеметного відділення кулеметного взводу. Майже весь час був водієм БТР у Запорізькій області, потім у Харківській. 

7 вересня 2023 року Володимира із побратимами перевели у Костянтинівку Донецької області. Вранці 10 вересня він востаннє подзвонив дружині, та сказав, що підрозділ рушає на бойове завдання. Ввечері між Андріївкою і Кліщіївкою потрапив під танковий обстріл. Володимир загинув на місці від вибухово-осколкових поранень.  

«Розказував мало про бойові дії. Завжди говорив, що все буде гаразд. Він був дуже добрий, спокійний, турботливий. Так хотів свою хату мати, почали будувати, але не вийшло, – ділиться дружина Людмила Щур. – Хай більше ніхто не гине і не страждає, хай нарешті прийде Перемога і мир…» 

Похований Володимир у Теофіполі на Алеї Слави. Сім’я назавжди його запам’ятає як люблячого чоловіка і батька. 

А в нас забрала колегу, захисника, героя. Вадим загинув 14 травня 2022 року.

Олексій Танас, провідний інженер з обслуговування енергетичного обладнання, пригадує про колегу:  

«Вадим був спокійним, добрим і навіть трохи сором’язливим. Наше спілкування було більше професійним, тому можу сказати, що до роботи він завжди ставився серйозно й відповідально, був обов’язковим. У колективі хлопці про нього гарно відгукувались та поважали». 

Віктор народився в селі Кисляк Гайсинського району. Працював слюсарем-електриком з ремонту електроустаткування у службі енергозабезпечення Вінницької птахофабрики. Мріяв здобути спеціальну освіту, а тому паралельно з роботою пішов навчатись. Подав документи на заочне відділення за спеціальністю «Електроенергетика, електрика та електротехніка» і здобув ступінь бакалавра.  

«Ми з Вітею товаришували ще задовго до того, як стали колегами. Разом навчались у місцевому коледжі, разом ходили на танцювальний гурток. Відкритий, щирий, товариський, він завжди був у гарному настрої. Світився позитивною енергією та заряджав нею всіх інших», – поділився Владислав Бондурівський, електромонтер оперативно-виїзної бригади Птахокомплексу ВПФ.

27 листопада 2019 року був призваний на військову службу, проходив навчання у м. Десна. Згодом Віктора перевели у військову частину у м. Київ. Там же у 2020 році він підписав контракт на військову службу. На початку повномасштабного вторгнення рф брав участь в обороні Києва. У травні одружився. Під час служби проходив навчання на стрільця-снайпера однієї з військових частин. Вже у липні був відправлений у Донецьку область, але, на жаль, 14 серпня 2022 року загинув від ракетного обстрілу у місті Добропілля. 

Народився 26 квітня 1999 року в селі Пологи Теплицького району, зростав у Бубнівці. Закінчив Київський університет біоресурсів та природокористування, пройшов військову кафедру та отримав офіцерське звання. З листопада 2022 року служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді, брав участь у боях під Кремінною, на Куп’янському напрямку, у Тернах та Макіївці. Там отримав важке поранення, та невдовзі повернувся у стрій.  

У 2024 році пройшов відбір до Сил спеціальних операцій та став командиром групи спеціального призначення 140 центру ССО. Загинув 7 липня 2025 року в бою на Сумщині. 

Станіслав народився 4 вересня 1970 року у місті Черкаси. Тут він закінчив школу №6, а після вступив до Черкаського професійно-технічного училища на спеціальність слюсаря-монтажника. Для проходження військової служби поїхав до Німеччини.  

Після повернення кілька років працював у різних компаніях, а у 2011 році приєднався до МХП. З них майже 8 займався маркуванням продукції, а ще був водієм навантажувача у цеху пакування Миронівської птахофабрики. 

Ускова Каріна, підсобна робітниця цеху пакування, поділилась: «Станіслав довго працював на підприємстві, був дуже досвідченим та відповідальним. Добре знав як все влаштовано на переробному комплексі. Особисто для мене він був наставником, людиною, яка навчила всім тонкощам у роботі. Загалом його цінували і йому довіряли. 

З перших днів наш Герой приєднався до тероборони у своєму селі. А вже з 2023 року він ніс службу на посаді стрільця-санітара механізованого батальйону. «Він навіть навчався, проходив вишкіл за кордоном», — розповіла Каріна Ускова.  

Своє смертельне поранення отримав неподалік населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області. Майже місяць лікарі боролись за життя, проте 3 листопада 2023 року, на жаль, наш колега загинув. 

У нашого Героя залишилась сім’я — дружина та донька Яна. Наші серця із родиною Станіслава.

Володимир Янчук народився 1 жовтня 1987 року в селі Гнатків Томашпільського району на Вінниччині. Після школи вступив до Козятинського технікуму залізничного транспорту, де здобув професію помічника машиніста. Згодом створив сім’ю, переїхав до села Стіна і будував життя разом із близькими.

До мобілізації працював у компанії МХП — на Переробному комплексі Вінницької птахофабрики, у цеху різки. Колеги згадують його як людину, яка серйозно ставилася до роботи, не уникала відповідальності й завжди доводила справи до кінця.

З початком повномасштабного вторгнення Володимир став до лав Збройних Сил України. З 7 вересня 2022 року служив у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Старший солдат, стрілець, він виконував бойові завдання разом зі своїм підрозділом на складних напрямках фронту.

27 вересня 2023 року поблизу села Первомайське Донецької області Володимир Янчук загинув, прикриваючи тил побратимам. За кілька днів йому мало виповнитися 36 років.

Про Володимира з особливою теплотою говорить родина. Дружина згадує його як уважного й турботливого чоловіка та батька, людину, яка завжди була поруч і вміла підтримати у важливі моменти. У нього залишилися дружина, двоє синів, батьки та сестра.

Пам’ять про Володимира Янчука житиме серед рідних, колег і побратимів — як про надійну людину, яка тримала слово і до кінця виконувала свій обов’язок.

Михайло розпочав свою роботу на «Переробному комплексі» Вінницької птахофабрики у лютому 2022 року, де він був підсобним робітником на дільниці заморозки. Його відзначали за старанність і здатність швидко вчитися нового, він став важливою частиною команди.  

У квітні 2023 року, коли Михайло приєднався до лав ЗСУ, весь колектив пишався рішучістю та сміливістю колеги.    

19 вересня 2023 року Михайло загинув під час артилерійського обстрілу у районі Григорівки, Донецької області.  

З глибоким сумом сприйняли новину про відхід Героя. Його пам’ять живе у серцях тих, хто його знав: родини, друзів, колег по роботі та побратимів по зброї.